Кафедра історії України та всесвітньої історії
Постійне посилання на фондhttps://dspace.cusu.edu.ua/handle/123456789/26
Переглянути
355 результатів
Результати пошуку
Документ Взаємовідносини органів міського самоврядування та міських громадських банків у ХІХ – на початку ХХ ст.(Видав. дім "Гельветика", 2024) Марченко, Олег Миколайович; Marchenko, Oleh(ua) У статті проводиться аналіз розвитку міських громадських банків у ХІХ – на початку ХХ ст. на основі правових документів, що регулювали їхню діяльність, та практичної роботи на прикладі Єлисаветградського міського громадського банку. У системі кредитних установ Російської імперії міські громадські банки займали суттєве місце, будучи недержавними фінансовими інституціями, створеними міськими громадами для задоволення насамперед інтересів городян. До законодавчого врегулювання діяльності міських банків (Положення про міські громадські банки від 1857 р. і 1862 р.) вони лише формально підпорядковувались органам міського самоврядування, практично не надавали звіти про свою роботу центральним органам державної влади, як і громадськості. До 60-х років ХІХ ст. царська влада не була зацікавлена в розвитку банківської мережі, оскільки на той час у країні спостерігався слабкий розвиток економіки, а тому й нерозвиненість фінансових операцій. Після запровадження ліберальних реформ 60–70-х років ХІХ ст., підйому економіки, залучення в економічні про- цеси широкого кола населення спостерігався стрімкий ріст кредитно-фінансових установ, у тому числі й міських громадських банків, що відкривалися насамперед у повітових містечках, де була слабка мережа відділень державних та акціонерних кредитних установ. Нові банки вже управлялися міськими думами, під незначним контролем з боку державної влади. Кризові явища, що спостерігалися у 80–90-х роках ХІХ ст. (російсько-турецька війна 1877–1878 рр., вбивство імператора Олександра ІІ в березні 1881 року, згортання ліберальних реформ, економічний спад), спричинили деградацію системи міських громадських банків. Це змушувало уряд вдаватися до адміністративно-законодавчого регулювання їхньої діяльності, щоб звести до мінімуму фактори, які загрожували їхній стабільності. Результатом цього стала поява Нового положення про міські громадські банки 1883 року. Економічне піднесення на рубежі ХІХ–ХХ ст. підштовхнуло центральну владу на деяке розширення прав та можливостей міських громадських банків, що знайшло відображення в Положенні про міські громадські банки від 1912 року. У статті вказуються позитивні риси й недоліки Положень про міські громадські банки за 1857 р., 1862 р., 1883 р., 1912 р., визначаються обставини законодавчого регулювання міських кредитних установ. У дослідженні на прикладі діяльності Єлисаветградського міського банку робиться спроба показати особливості взаємовідносин правління банку з місцевою думою, охарактеризувати тенденції ведення банком кредитно-фінансових операцій, з’ясувати вплив подій як всеросійського значення, як-то: війни (Кримська 1853–1856 рр., російсько-турецька 1877–1878 рр.), проведення системних реформ 60–70-х років ХІХ ст., згортання ліберального реформування, економічна криза 80–90 років, підйом економіки початку ХХ ст., так і локального, наприклад, єврейські погроми 15–17 квітня 1881 р. в Єлисаветграді, на повноваження, компе- тенцію, результати роботи міського самоврядування і міського громадського банку. (en) The article analyzes the development of city public banks in the 19th and early 20th centuries on the basis of legal documents regulating their activities, and practical work on the example of Yelysavethrad City Public Bank. In the system of credit institutions of the Russian Empire, city public banks occupied a significant place, being non-state financial institutions created by city communities to primarily satisfy the interests of citizens. Before the legislative regulation of the activities of city banks (Regulations on City Public Banks of 1857 and 1862), they were only formally subordinated to the city self-government bodies, practically did not provide reports on their work to the central state authorities, as well as to the public. Until the 60s of the 19th century the tsarist authorities were not interested in the development of the banking network, because at that time the country was experiencing weak economic development, and therefore underdevelopment of financial operations. After the introduction of liberal reforms in the 60s and 70s of the 19th century, the rise of the economy, and the involvement of a wide range of the population in economic processes, there was a rapid growth of credit and financial institutions, including city public banks, which were opened primarily in county towns, where there was a weak network of branches of state and joint-stock credit institutions. The new banks were already managed by city councils, with little control from the state authorities. Crisis phenomena observed in the 80s and 90s of the 19th century (the Russian-Turkish war of 1877–1878, the assassination of Emperor Alexander II in March 1881, the collapse of liberal reforms, economic recession) caused the degradation of the system of city public banks. This forced the government to resort to administrative and legislative regulation of their activities in order to minimize the factors that threatened their stability. As a result, the emergence of the New Regulations on City Public Banks in 1883. Economic rise at the turn of the 19th–20th centuries pushed the central government to some expansion of the rights and opportunities of city public banks, which was reflected in the Regulations on City Public Banks of 1912. The article points out the positive features and shortcomings of the Regulations on City Public Banks of 1857, 1862, 1883, and 1912, and determines the circumstances of the legislative regulation of city credit institutions. In the study, using the example of Yelysavethrad City Bank, an attempt is made to show the features of the relationship between the bank's board and the local council, to characterize the tendencies of the bank's credit and financial operations, to find out the impact of events of all-Russian importance, such as the war (Crimean in 1853–1856, Russian-Turkish in 1877–1878), carrying out systemic reforms in the 60s–70s of the 19th century, the collapse of liberal reforms, the economic crisis of the 80s–90s, the rise of the economy at the beginning of the 20th century, and of the local importance, for example, the Jewish pogroms of 15-17 April 1881 in Yelysavethrad, on the authority, competence, results of the work of the city self-government and the city public bank.Документ Становлення та періодизація зарубіжної історіографії радянської цензурної політики (1920-ТІ – 1980-ТІ РР.)(Видав. дім "Гельветика", 2024) Позднякова, Інна Сергіївна; Pozdniakova, Inna(ua) У статті розглянуто основні етапи становлення та розвитку зарубіжної історіографії радянської цензурної політики. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-типологічного, історико-системного, історико-генетичного) методів. Дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності та науковості. Мета статті полягає в тому, щоби проаналізувати періоди становлення зарубіжної історіографії радянської політичної цензури та визначити їх змістове наповнення. У роботі наведено кілька періодизацій цензурної політики радянської доби, що базуються на аналізі відповідного комплексу історичних джерел. З’ясовано, які фактори впливали на вибір дослідниками тих чи інших аспектів досліджуваної проблеми. Визначено джерельну базу розглянутих досліджень та ступінь поінформованості дослідників. Показано, що зарубіжні дослідники з об’єктивних причин не могли користуватися документами радянських архівів. Це вплинуло на рівень дослідження історії радянської цензурної політики та стимулювало теоретичне осмислення досліджуваного явища. Доведено наявність значної частини досліджень, які розглядають цензурну політику, як один із важливих складників ідеологічного механізму радянської політичної системи. Показано, що від самого початку саме західні дослідники визначали наукові напрями та методи вивчення історії радянської цензури. Більш системно історію радянської цензури почали вивчати лише з 1990-х рр., після розпаду Радянського Союзу, коли науковці отримали можливість дослідити значний масив недоступних раніше матеріалів. Отже, значна роль у вивченні радянської цензури до 1991 р. належить зарубіжним історикам, радянологам, філологам, дослідження яких ґрунтуються на документах відкритої преси, численних спогадах та свідченнях емігрантів. (en) The article examines the main stages of the formation and development of foreign historiography of the Soviet censorship policy. The research methodology is based on a combination of general scientific (analysis, synthesis, generalization) and special-historical (historical-typological, historical-systemic, historical-genetic) methods. The research is based on the principles of historicism, systematicity and scientific knowledge. The purpose of the article is to analyze the period of formation of foreign historiography of Soviet political censorship and to determine their content. The work presents several periodizations of the censorship policy of the Soviet era, based on the analysis of the relevant set of historical sources. It was found out which factors influenced the researchers’ choice of certain aspects of the researched problem. The source base of the considered studies and the degree of awareness of the researchers are determined. It is shown that foreign researchers could not use the documents of the Soviet archives for objective reasons. This influenced the level of research into the history of Soviet censorship policy and stimulated the theoretical understanding of the studied phenomenon. It has been proved that there is a significant part of researches that consider the censorship policy as one of the important components of the ideological mechanism of the Soviet political system. t is shown that from the very beginning it was Western researchers who determined the scientific directions and methods of studying the history of Soviet censorship. The history of Soviet censorship began to be studied in a more systematic way only in the 1990s, after the collapse of the Soviet Union, when scientists had the opportunity to study a significant array of previously unavailable materials. Therefore, a significant role in the study of Soviet censorship before 1991 belongs to foreign historians, Sovietologists, philologists, whose research is based on documents of the open press, numerous memories and testimonies of emigrants.Документ Українські землі в литовсько-московській війні 1507–1508 рр.(Видав. дім "Гельветика", 2024) Токар, Наталя Миколаївна; Tokar, Natalya Mykolayivna(ua) У статті висвітлюється черговий етап московської експансії щодо українських земель на початку ХVІ ст. Після завершення литовсько-московської війни 1501–1503 рр. під владу Москви перейшли значні території, які мали важливе стратегічне значення та надавали Москві низку економічних переваг. Однак обидві сторони вважали війну незавершеною, і на новому російсько-литовському кордоні одразу після укладення перемир’я розпочалися зіткнення, які згодом призвели до чергової литовсько-московської війни. Наприкінці квітня 1507 р. московське військо рушило на Литву, а восени здійснило невдалу спробу захопити Кричев і Мстиславль. Однак міста чинили рішучий опір, і загарбники змушені були відмовитися від своїх планів та повернутися до Московії. Таким чином, перший етап війни не приніс бажаних результатів жодній зі сторін. Другий етап війни 1507–1508 рр. пов’язаний з повстанням М. Глинського, який, заручившись підтримкою Москви, в січні 1508 р. спустошив Слуцьку і Копильську волості та захопив міста Мозир і Бобруйськ. Навесні 1508 р. московіти розгорнули одночасно наступ у трьох напрямах: з Новгорода та з Москви на Смоленськ, з Великих Лук на Полоцьк, а В. Шемячич вирушив на допомогу М. Глинському. Однак московська підтримка не допомогла останньому захопити жодного великого міста, окрім Мозиря та Друцька. У серпні литовські війська здійснили контрнаступ на Сіверщину, захопили фортецю Білу, Торопець і Дорогобуж, але не змогли їх втримати. На початку осені 1508 р. обидві сторони були виснажені й потребували відпочинку. Тому вже 8 жовтня між Литвою і Московським князівством було підписано «вічний мир», за яким Сіверщина юридично закріплювалася за Москвою, а Литві поверталася частина волостей, захоплених московськими військами в ході бойових дій 1507–1508 рр., в тому числі й володіння Глинських, які їм щедро компенсував Василій ІІІ. Незважаючи на «довічність» цієї угоди, московсько-литовські війни за руські землі не припинялися до 1569 р. (en) The article examines the next stage of Moscow’s expansion in relation to Ukrainian lands at the beginning of the 16th century. After the end of the Lithuanian-Moscow war of 1501–1503, considerable territories came under the power of Moscow, which had important strategic importance and provided Moscow with a number of economic advantages. However, both sides considered the war unfinished, and clashes began on the new Russian-Lithuanian border immediately after the conclusion of the armistice, which later led to another Lithuanian-Moscow war. At the end of April 1507, the Moscow army marched on Lithuania, and in autumn made an unsuccessful attempt to capture Krychev and Mstislavl. However, the cities put up a determined resistance and the invaders were forced to abandon their plans and return to Muscovy. Thus, the first stage of the war did not bring the desired results to either side. The second stage of the war of 1507–508 was connected with the rebellion of M. Glynskyi, who enlisted the support of Moscow and in January 1508 devastated Slutsk and Kopilsk volosts and captured the cities of Mozyr and Bobruisk. In the spring of 1508, the Muscovites simultaneously launched an offensive in three directions: from Novgorod and from Moscow to Smolensk, from Velikie Luky to Polotsk, and V. Shemyachich went to help M. Glynskyi. However, Moscow’s support did not help the latter capture any major cities, except for Mozyry and Drutsk. In August, Lithuanian troops launched a counteroffensive on Severshchyna, captured Bila, Toropets and Dorohobuzh fortresses, but could not hold them. In the early autumn of 1508, both sides were exhausted and needed rest. Therefore, already on October 8, an “eternal peace” was signed between Lithuania and the Moscow principality, according to which Severshchyna was legally attached to Moscow, and part of the volosts captured by the Moscow troops during the hostilities of 1507–1508, including the possessions of the Glynskyi, were returned to Lithuania. which were generously compensated by Basil III. Despite the “eternity” of this agreement, the MuscoviteLithuanian wars for Russian lands did not stop until 1569.Документ Історія спорудження та відкриття пам’ятник В. І. Григоровичу в Єлисаветграді(Видав. дім "Гельветика", 2024) Безверха, Вікторія Миколаївна; Філоретова, Лариса Мартіївна; Viktoriia Bezverkha, Larysa Filoretova(ua) видатному європейському славісту ХІХ ст. – Віктору Івановичу Григоровичу. Авторами виділено два етапи в історії пам’ятника. Перший – з моменту поховання професора, адже саме в той час зародилася ідея збирати кошти на спорудження пам’ятника та навіть надійшли перші пожертви. Другий етап – з моменту ініціативи знову збирати кошти на пам’ятник Історико-філологічним товариством під час святкування ювілею Новоросійського університету. Після перших благодійних пожертв минуло 14 років, але цього разу справу було доведено до кінця. Кошти, які були зібрані раніше і знаходилися весь цей час у місті Єлисаветград, було передано до Новоросійського університету. Відкритий благодійний збір коштів об’єднав громадськість та інтелігенцію великих міст, містечок і навіть сіл. У жовтні 1891 р. коштів було достатньо, щоб розпочати роботу. У статті зазначено, що архітектором було запрошено О. О. Бернардацці, а скульптором – Б. В. Едуардса. Сам пам’ятник було виготовлено з карарського мармуру. Урочисте відкриття відбулося 18 жовтня 1892 року на Петропавлівському кладовищі в Єлисаветграді. У науковому дослідженні представлені оригінальні світлини пам’ятника професору з його відкриття, фото 1947 року після перенесення з Петропавлівського кладовища до Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, фото 2022 року з Рівненського кладовища та фото 2022 року – копії пам’ятника В.І. Григоровичу, який було зроблено з оригіналу та відкрито в 1972 році біля колишнього Земського реального училища. Завдяки фотоджерелам можна простежити стан збереження та порівняти зміни, які відбулися за цей період, з оригіналом пам’ятника В. І. Григоровичу. На жаль, оригінальний пам’ятник утратив одну зі своїх частин – фоліанти та бордюр у слов’янському стилі. Натепер монумент потребує реставрації. (en) The article deals with the history of the construction and unveiling of the monument to Viktor Ivanovych Hryhorovych, a teacher, scientist, professor and prominent European Slavicist of the nineteenth century. The authors identify two stages in the history of the monument. The first one is from the moment of the professor's burial, because it was at that time that the idea of raising funds for the construction of the monument was born and even the first donations were received. The second stage is from the moment the Historical and Philological Society initiated fundraising for the monument again during the celebration of the anniversary of Novorossiysk University. It took 14 years after the first charitable donations, but this time the matter was brought to an end. The funds that had been raised earlier and kept in the city of Elisavetgrad all this time were transferred to Novorossiysk University. The open charity fundraiser brought together the public and intellectuals of large cities, towns and even villages. In October 1891, the funds were enough to start work. The article states that O. O. Bernardazzi was invited as an architect and B.V. Edwards as a sculptor. The monument itself was made of Karar marble. The unveiling ceremony took place on 18 October 1892 at the Peter and Paul emetery in Yelisavethrad. The scientific research presents original photographs of the monument to the professor from its unveiling, a photo from 1947 after it was moved from the Peter and Paul Cemetery to the Kirovohrad Regional Museum of Local Lore, a photo from 2022 from the Rivne Cemetery, and a photo from 2022 - a copy of the monument to V. I. Hryhorovych, which was made from the original and unveiled in 1972 near the former Zemsky Real School. Thanks to the photographic sources, it is possible to trace the state of preservation and changes that have occurred to the original monument to V. I. Hryhorovych over this period. Unfortunately, the original monument has lost one of its parts - the folios and the Slavic-style border. Today, the monument is in need of restoration.Документ Радянський концепт «дружба народів» у сучасних підручниках з історії(Видав. дім "Гельветика", 2024) Вівсяна, Інна Анатоліївна; Vivsiana, Inna(ua) Метою статті є визначення місця ідеологічного концепту «дружба народів» у викладанні новітньої історії в російських школах, а також у веденні гібридної війни РФ з Україною. Влітку 2023 року, на другому році повномасштабної війни з Україною, в Росії та на окупованих територіях українського Півдня і Сходу школи отримали нову редакцію підручника новітньої історії (автори В. Мединський і А. Торкунов). Підручник викликав бурхливу реакцію громадськості на всьому пострадянському просторі, адже він став концентрованим викладом ідеології рашизму. Значну увагу в цьому пропагандистському опусі приділено характеристиці національних відносин у післявоєнному СРСР. Ідеологема «дружби народів» була частиною державної пропаганди в Радянському Союзі, вона ж продовжила своє існування з деякими видозмінами в сучасній РФ. Розуміння цього факту важливе як для професійних істориків, так і для всього українського суспільства. У статті окреслено стан дослідження проблеми використання стереотипів про «дружбу народів» у радянський та пострадянський період. Проаналізовано нову редакцію російського шкільного підручника на предмет використання радянського концепту «дружби народів». Оцінено вплив рашистської ідеології на формування змісту підручника. Визначено, що радянське трактування ідеологеми «дружба народів» передбачало наявність «старшого» і «меншого» народів, саме такий зміст у свої фейки про «братні народи» вкладають сучасні рашисти. За словами про «братні народи» ховається шовіністичне ставлення «старшого брата» – російського народу до інших як до другосортних. Використання радянських стереотипів у сучасних підручниках історії слід розглядати як ідеологічну зброю в гібридній війні та використовувати гідні аргументи для розвінчування історичних міфів. Концепт «дружба народів» у сучасному трактуванні передбачає рівноправні толерантні відносини між народами, повагу до національного суверенітету та дотримання загальновизнаних прав людини. (en) The purpose of this article is to determine the place of the ideological concept "friendship of peoples" in the teaching of modern history in Russian schools, as well as in the conduct of the hybrid war of the Russian Federation with Ukraine. In the summer of 2023, in the second year of the full-scale war with Ukraine, schools in Russia and in the occupied territories of the Ukrainian South and East received a new edition of the modern history textbook (authors V. Medynskyi and A. Torkunov). The textbook caused a violent reaction from the public throughout the post-Soviet space, because it became a concentrated presentation of the ideology of rashism. In this propaganda opus, considerable attention is paid to the characteristics of national relations in the post-war USSR. The ideology of "friendship of peoples" was part of state propaganda in the Soviet Union, but it continued to exist with some modifications in the modern Russian Federation. Understanding this fact is important both for professional historians and for the entire Ukrainian society. The article outlines the state of research into the problem of using stereotypes about "friendship of peoples" in the Soviet and post-Soviet periods. The new edition of the Russian school textbook was analyzed for the use of the Soviet concept of "friendship of nations". The influence of rashist ideology on the formation of the content of the textbook is evaluated. It was determined that the Soviet interpretation of the ideologeme "friendship of peoples" assumed the existence of "older" and "smaller" peoples, and this is exactly the content that modern rashists put into their fakes about "brotherly peoples". Behind the words about "fraternal nations" hides the chauvinistic attitude of the "elder brother" – the Russian people towards others as second-class. The use of Soviet stereotypes in modern history textbooks should be considered as an ideological weapon in a hybrid war, and valid arguments should be used to debunk historical myths. The concept of "friendship of peoples" in its modern interpretation presupposes equal and tolerant relations between peoples, respect for national sovereignty and observance of universally recognized human rights.Документ Робітничо-селянські театри України в реалізації більшовицької політики на селі у 1929 та 1930 роках (за матеріалами журналу "Сільський театр")(2024) Грінченко, Віктор Григорович(ua) У статті висвітлюються та аналізуються різнопланові матеріали із мистецького громадсько-політичного журналу «Сільський театр» (друкованого органу Харківського міського відділу мистецтв управління політосвіти УСРР), в яких прямо чи опосередковано відображена участь пересувних робітничо-селянських театрів України в реалізації більшовицької політики на селі у 1929 та 1930 роках. Зроблені висновки, що в зазначений період робітничо-селянські театри, поряд із сценічними постановками популярних на той час п’єс, досить широко практикували так звані малі театральні форми: невеликі п’єси-агітки, інсценізації, «живі газети», частівки тощо. Робсельтеатри демонстрували стійку тенденцію щодо оновлення свого репертуару. Вилучалися «старі» постановки та відбувався перехід переважно на п’єси з «революційним» змістом, що демонстрували виразне класове спрямування та відображали в художній формі найважливіші питання «сучасного моменту». У діяльності робітничо-селянських театрів України ще активніше продовжували відбуватися організаційні зміни, спрямовані на заміну старих професійних акторів на молоді «чисто класові» кадри із числа здібних драмгуртківців. Вимоги, які висувалися до робітничо-селянських театрів, явно звужували сценічний аспект їхньої діяльності та зобов’язували приділяти велику увагу політпросвітній роботі. Працівники театрів мали бути готовими відповісти практично на всі актуальні питання своєї аудиторії, пов’язані з радянськими перетвореннями в тогочасному селі. Пересувні робсельтеатри повинні були фактично перетворюватися в агітмистецькі бази та брати активну участь в різних кампаніях, які відбувалися в рамках більшовицької політики на селі: хлібозаготівля, посівна кампанія, колективізація, розкуркулювання та ін. Для селянства, яке дотримувалося «класово правильної» лінії, робсельтеатри могли практикувати деякі заохочення: безкоштовні концерти, знижку на квитки своїх вистав тощо.Документ Романченко як дослідник болгарського періоду життя й діяльності Михайла Драгоманова(Видав. дім "Гельветика", 2024) Грінченко, Віктор Григорович(ua) У статті розглядається внесок українського літературознавця Івана Савича Романченка (1894–1977) у дослідження софійського періоду в біографії видатного українського вченого, громадського та політичного діяча Михайла Петровича Драгоманова. Дотепер відповідний аспект досліджень І. С. Романченка найбільш повно знайшов своє відображення в монографії Антоніни Якімової «Болгарський період життя професора Михайла Драгоманова». Беручи до уваги наведені в цій монографії факти й висновки, автор статті мав на меті додати деякі нові матеріали для більш повного розкриття окресленої проблематики. Наголошено та доповнено факти про відповідні творчі контакти І. С. Романченка з болгарськими вченими Симеоном Русакієвим, Михаїлом Арнаудовим, Петком Атанасовим, Крумкою Шаровою, а також з українським скульптором в еміграції (у Болгарії) Михайлом Паращуком. Акцентовано на безпосередньому внеску І. С. Романченка в дослідження болгарського періоду життя і діяльності М. П. Драгоманова, який знайшов своє відображення в науковому процесі 1950–1970-х років. Висвітлено ключові ідеї його статті «Михайло Драгоманов у Болгарії» (1958), деякі характерні оцінки тогочасними науковцями третього розділу монографії Давида Заславського та Івана Романченка «Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність» (1964), який присвячено болгарському етапу його біографії та ін. Більш ґрунтовно висвітлено й доповнено ексклюзивними фотографіями матеріали про перебування І. С. Романченка (на запрошення Софійського університету) в Болгарії наприкінці 1971 року. Програма його візиту сприяла активізації українсько-болгарських зв’язків у сфері драгоманознавства. Зроблено висновок, що І. С. Романченко став одним із перших українських радянських науковців, який почав ґрунтовно досліджувати болгарський період життя та діяльності М. П. Драгоманова. Зауважено, що на вивчення ним цього аспекту драгоманознавства, як і взагалі всієї спадщини Драгоманова, безумовно впливав ідеологічний чинник, необхідність узгодження з канонами радянського суспільствознавства. Але оприлюднення та аналіз ним для тодішніх читачів в УРСР і поза нею нових джерел, маловідомих сюжетів з життя та творчості М. П. Драгоманова мали для свого часу досить вагоме значення і нині становлять науковий інтерес. (en) The article examines the contribution of the Ukrainian literary critic Ivan Savych Romanchenko (1894–1977) to the study of the Sofia period in the biography of the prominent Ukrainian scientist, public and political figure Mykhailo Petrovych Drahomanov. To date, this aspect of I. S. Romanchenko’s research has been most fully reflected in Antonina Yakimova’s monograph “The Bulgarian Period in the Life of Professor Mykhailo Drahomanov”. Taking into account the facts and conclusions presented in this monograph, the author of the article intended to add some new materials for a more comprehensive disclosure of the outlined issues. The facts about the relevant creative contacts of I. S. Romanchenko with Bulgarian scientists Simeon Rusakiev, Mikhail Arnaudov, Petko Atanasov, Krumka Sharova, as well as with the Ukrainian sculptor in exile (in Bulgaria) Mykhailo Paraschuk, are emphasized and supplemented. The direct contribution of I. S. Romanchenko to the study of the Bulgarian period in the life and activity of M. P. Drahomanov, which was reflected in the scientific process of the 1950s–1970s, is emphasized. The key ideas of his article “Mykhailo Drahomanov in Bulgaria” (1958) are highlighted, as well as some characteristic evaluations by contemporary scientists of the third chapter of David Zaslavskyi and Ivan Romanchenko’s monograph “Mykhailo Drahomanov. Life and Literary Research Activity” (1964), which is dedicated to the Bulgarian stage of his biography, etc. The materials about the stay of I. S. Romanchenko (at the invitation of Sofia University) in Bulgaria at the end of 1971 are covered more thoroughly and supplemented with exclusive photographs. The program of his visit contributed to the intensification of Ukrainian-Bulgarian relations in the field of Drahomanov studies. It was concluded that I. S. Romanchenko became one of the first Ukrainian Soviet scientists to thoroughly research the Bulgarian period in life and activity of M. P. Drahomanov. It was noted that his study of this aspect of Drahomanov studies, as well as the entire Drahomanov’s legacy, was definitely influenced by the ideological factor, the need to comply with the canons of Soviet social science. However, his publication and analysis of new sources, less known stories from the life and work of M. P. Drahomanov for readers of the time in the Ukrainian SSR and beyond had quite a significant impact for their time and are of scientific interest today.Документ Мікроісторія в системі «нової історичної науки» історія, теорія та історіографічна практика(Видав. дім "Гельветика", 2024) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) У статті окреслено місце мікроісторії в системі «нової історичної науки», головні етапи її становлення і місце в сучасному історіографічному процесі, теоретичні та методологічні принципи мікроісторичних студій та їхній дослідницький потенціал. З’ясовано, що зусиллями визнаних італійських (К. Гінзбург, Дж. Леві, М. Грібауді), французьких (Ж. Дюбі, Ж. Ревель), американських (Н. Земон Девіс) та інших учених мікроісторія спростувала поширені ще в 1970-х рр. характеристики щодо себе як «дріб’язкової» чи «нижчої» історії. Мікроісторія постала на противагу «традиційній» соціальній історії як варіант «історії знизу». Своїм предметом дослідження вона визначила історію «пересічної людини» або малих соціальних груп (родина, громада тощо), чий історичний, культурний, психологічний досвід використовується для пояснення більш широких історичних та соціальних процесів. Попри те, що мікроісторія пройшла тривалий шлях, вона не виробила чітких теоретичних чи методологічних принципів, залишаючись передусім історіографічною практикою, часто експериментальною і міждисциплінарною. Змістом цієї практики є зменшення масштабу погляду на історичний факт чи явище шляхом мікроскопічного аналізу та інтенсивного вивчення джерел. При цьому набір методів та дослідницьких прийомів, яким послуговується мікроісторія, залежить від конкретного предмету вивчення. «Мікроісторики» легко поєднують науковий інструментарій усталених історіографічних теорій і практик та методи інших, навіть не пов’язаних з історією, наук, а сама мікроісторія часто «співпрацює» з фольклористикою, етнологією, історичною і культурною антропологією, біографістикою, історією повсякденності, соціальною психологією, локальною і регіональною історією та іншими варіантами «історії знизу». Такий методологічний плюралізм мікроісторії залишає вченому широке поле для творчого пошуку, проте часто стає приводом для критики і звинувачень у відході від «професійних стандартів» історика. Попри це, мікроісторія є самобутньою складовою частиною «нової історичної науки», а завдяки значному дослідницькому потенціалу посідає вагоме місце в сучасному історіографічному процесі. (en) The article outlines the place of microhistory in the system of the “new history”, the main stages of its formation and its place in the modern historiographical process, theoretical and methodological principles of microhistorical research and its research potential. It has been found that through the efforts of renowned Italian (K. Ginsburg, J. Levі, M. Gribaudi), French (J. Duby, J. Revel), American (N. Zemon Davis) and other scholars, microhistory has refuted the characterisation of itself as “petty” or “inferior” history, which was widespread in the 1970s. Microhistory has emerged as a variant of “history from below” in contrast to “traditional” social history. It defined the history of the “ordinary person” or small social groups (family, community, etc.), whose historical, cultural, and psychological experience is used to explain broader historical and social processes, as its research subject. Despite the fact that microhistory has been developing for a long time, it has not developed clearly defined theoretical or methodological principles, remaining primarily a historiographical practice, often experimental and interdisciplinary. The essence of this practice is to reduce the scale of the view of a historical fact or phenomenon through microscopic analysis and intensive study of historical sources. At the same time, the set of methods and research techniques used in microhistory depends on the specific research subject. “Microhistorians” easily combine the scientific tools of established historiographical theories and practices with the methods of other sciences, even those not related to history, and microhistory itself often “cooperates” with folklore studies, ethnology, historical and cultural anthropology, biography, history of everyday life, social psychology, local and regional history, and other variants of “history from below”. This methodological pluralism of microhistory leaves the researcher a wide field for creative search, but often becomes a pretext for criticism and accusations of deviating from the “professional standards” of a historian. Nevertheless, microhistory is an original component of the “new historical science”, and due to its significant research potential, it occupies a significant place in the modern historiographical process.Документ 1944 рік : Європейський та український виміри подій(РВВ ЦДУ ім. В. Винниченка, 2024)(ua) У збірнику представлено стислий виклад доповідей і повідомлень, поданих на Всеукраїнську наукову конференцію «1944 рік: Європейський та український виміри подій (до 80-річчя висадки союзників у Нормандії та деокупації України), яка відбулася на базі кафедри історії України та всесвітньої історії Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка 24 жовтня 2024 року.Документ Висвітлення воєнних дій СРСР у Демократичній республіці Афганістан у радянській науковій, науково-популярній літературі та публіцистиці(2020) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) У статті досліджено наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, видані в СРСР у 1980 – 1991 рр. і які присвячені радянській агресії в Демократичній республіці Афганістан. Проаналізовано регуляторну базу, яка визначала зміст і характер інформації, що могла бути оприлюднена на сторінках радянських видань. Простежено еволюцію офіційної версії участі Радянського Союзу в афганській кризі та її відображення в науковій літературі та публіцистиці. Встановлено роль цензури та пропагандистську спрямованість більшості публікацій, виокремлено етапи, під час яких висвітлення афганських подій зазнавало змін.