Кафедра історії України та всесвітньої історії
Постійне посилання на фондhttps://dspace.cusu.edu.ua/handle/123456789/26
Переглянути
39 результатів
Фільтри
Налаштування
Результати пошуку
Документ Ковальков О. Л. Афганська війна СРСР (1979–1989 рр.) у радянському художньому кінематографі в контексті «візуальної історії»(Видав. дім "Гельветика", 2024) Ковальков, Олександр Леонідович; Kovalkov, Oleksandr(ua) У статті здійснено спробу контент-аналізу художніх фільмів, присвячених Афганській війні СРСР (1979–1989 рр.), із застосуванням методологічного інструментарію «візуальної історії». Джерельною базою послугували десять кінострічок, створених у СРСР упродовж 1983–1991 рр. Доведено, що кінематографічна версія Афганської війни (1979–1989), створена в СРСР, цілком відповідала тенденціям її висвітлення в офіційних ЗМІ, науковій, науково-популярній літературі та публіцистиці. Можна простежити еволюцію зображення участі СРСР в афганській кризі від «невідомої війни» через «героїчну війну» до «непотрібної» і «злочинної» війни. Це було зумовлено змінами суспільно-політичних настроїв у СРСР півпливом «перебудови» й часткової «гласності», деміфологізації радянського минулого й дійсності, а також політичного оцінювання збройного вторгнення до Афганістану в грудні 1979 р. Другим з’їздом народних депутатів СРСР. Для радянського суспільства художні фільми про Афганістан були важливим засобом переоцінювання цінностей та самопізнання. Контент-аналіз художніх фільмів, знятих у СРСР у 1983–1991 рр., засвідчив загалом адекватне перенесення на екран історичних обставин Афганської війни. Попри знач- ний ідеологічний і адміністративний контроль із боку радянської влади над мистецтвом, автори художніх фільмів не лише відтворили трагізм і жорстокість тієї війни, але й звернули увагу глядача на складні суспільно-політичні й морально-ідеологічні проблеми СРСР і пізньорадянського суспільства. Більшість фільмів були антивоєнними, і їх критично-викривальний зміст посилив негативне ставлення суспільства до Афганської війни і політики кремлівського керівництва. Це своєю чергою підважувало авторитет комуністичної влади й було вагомим чинником кризи радянської суспільно-політичної системи, що, зрештою, і призвело до розпаду Радянського Союзу. (en) the methodological tools of “visual history” has been carried out in the article. Ten films created in the USSR during 1983–1991 served as the source base of the research. It has been proven that the cinematic version of the Afghan war (1979–1989), created in the USSR, fully corresponded to the trends of its coverage in the official mass media, scientific and popular science literature, and journalism. It is possible to trace the image evolution of the USSR’s participation in the Afghan crisis from an “unknown war” through a “heroic war” to an “unnecessary” and “criminal” war. This was due to changes in socio-political attitudes in the USSR under the influence of “perestroika” and partial “glasnost”, demythologizing of the Soviet past and reality, as well as the political assessment of the Afghanistan armed invasion in December 1979 by the Second Congress of People's Deputies of the USSR. Feature films about Afghanistan were an important means of reassessment of values and self-discovery for Soviet society. The content analysis of feature films shot in the USSR in 1983–1991 showed that the historical circumstances of the Afghan war were generally adequately portrayed on the screen. Despite the significant ideological and administrative control over an art by the Soviet authorities, the authors of feature films not only recreated the tragedy and cruelty of that war, but also drew the viewer’s attention to the complex socio-political and moral-ideological problems of the USSR and late Soviet society. Most of the films were anti-war, and their critical and revealing content strengthened the negative attitude of society towards the Afghan war and the policy of the Kremlin leadership. This, in turn, undermined the authority of the communist government and was a significant factor in the crisis of the Soviet socio-political system, which ultimately led to the collapse of the Soviet Union.Документ Мікроісторія в системі «нової історичної науки» історія, теорія та історіографічна практика(Видав. дім "Гельветика", 2024) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) У статті окреслено місце мікроісторії в системі «нової історичної науки», головні етапи її становлення і місце в сучасному історіографічному процесі, теоретичні та методологічні принципи мікроісторичних студій та їхній дослідницький потенціал. З’ясовано, що зусиллями визнаних італійських (К. Гінзбург, Дж. Леві, М. Грібауді), французьких (Ж. Дюбі, Ж. Ревель), американських (Н. Земон Девіс) та інших учених мікроісторія спростувала поширені ще в 1970-х рр. характеристики щодо себе як «дріб’язкової» чи «нижчої» історії. Мікроісторія постала на противагу «традиційній» соціальній історії як варіант «історії знизу». Своїм предметом дослідження вона визначила історію «пересічної людини» або малих соціальних груп (родина, громада тощо), чий історичний, культурний, психологічний досвід використовується для пояснення більш широких історичних та соціальних процесів. Попри те, що мікроісторія пройшла тривалий шлях, вона не виробила чітких теоретичних чи методологічних принципів, залишаючись передусім історіографічною практикою, часто експериментальною і міждисциплінарною. Змістом цієї практики є зменшення масштабу погляду на історичний факт чи явище шляхом мікроскопічного аналізу та інтенсивного вивчення джерел. При цьому набір методів та дослідницьких прийомів, яким послуговується мікроісторія, залежить від конкретного предмету вивчення. «Мікроісторики» легко поєднують науковий інструментарій усталених історіографічних теорій і практик та методи інших, навіть не пов’язаних з історією, наук, а сама мікроісторія часто «співпрацює» з фольклористикою, етнологією, історичною і культурною антропологією, біографістикою, історією повсякденності, соціальною психологією, локальною і регіональною історією та іншими варіантами «історії знизу». Такий методологічний плюралізм мікроісторії залишає вченому широке поле для творчого пошуку, проте часто стає приводом для критики і звинувачень у відході від «професійних стандартів» історика. Попри це, мікроісторія є самобутньою складовою частиною «нової історичної науки», а завдяки значному дослідницькому потенціалу посідає вагоме місце в сучасному історіографічному процесі. (en) The article outlines the place of microhistory in the system of the “new history”, the main stages of its formation and its place in the modern historiographical process, theoretical and methodological principles of microhistorical research and its research potential. It has been found that through the efforts of renowned Italian (K. Ginsburg, J. Levі, M. Gribaudi), French (J. Duby, J. Revel), American (N. Zemon Davis) and other scholars, microhistory has refuted the characterisation of itself as “petty” or “inferior” history, which was widespread in the 1970s. Microhistory has emerged as a variant of “history from below” in contrast to “traditional” social history. It defined the history of the “ordinary person” or small social groups (family, community, etc.), whose historical, cultural, and psychological experience is used to explain broader historical and social processes, as its research subject. Despite the fact that microhistory has been developing for a long time, it has not developed clearly defined theoretical or methodological principles, remaining primarily a historiographical practice, often experimental and interdisciplinary. The essence of this practice is to reduce the scale of the view of a historical fact or phenomenon through microscopic analysis and intensive study of historical sources. At the same time, the set of methods and research techniques used in microhistory depends on the specific research subject. “Microhistorians” easily combine the scientific tools of established historiographical theories and practices with the methods of other sciences, even those not related to history, and microhistory itself often “cooperates” with folklore studies, ethnology, historical and cultural anthropology, biography, history of everyday life, social psychology, local and regional history, and other variants of “history from below”. This methodological pluralism of microhistory leaves the researcher a wide field for creative search, but often becomes a pretext for criticism and accusations of deviating from the “professional standards” of a historian. Nevertheless, microhistory is an original component of the “new historical science”, and due to its significant research potential, it occupies a significant place in the modern historiographical process.Документ Висвітлення воєнних дій СРСР у Демократичній республіці Афганістан у радянській науковій, науково-популярній літературі та публіцистиці(2020) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) У статті досліджено наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, видані в СРСР у 1980 – 1991 рр. і які присвячені радянській агресії в Демократичній республіці Афганістан. Проаналізовано регуляторну базу, яка визначала зміст і характер інформації, що могла бути оприлюднена на сторінках радянських видань. Простежено еволюцію офіційної версії участі Радянського Союзу в афганській кризі та її відображення в науковій літературі та публіцистиці. Встановлено роль цензури та пропагандистську спрямованість більшості публікацій, виокремлено етапи, під час яких висвітлення афганських подій зазнавало змін.Документ Радянська інтервенція в Афганістан у документах адміністрації Дж. Картера(2020) Ковальков, Олександр Леонідович(en) The article is devoted to one of the United States Secretaries of State, Edward Stettinius, a political figure who is well known and ambiguous in American society and less well known in Ukraine. The author first reports on E. Stettinius' emergence as a financier and a person involved in American business, and emphasizes that the victories in the business have attracted the attention of political circles in Washington and the White House. It is stated that with the outbreak of World War II, the United States introduced a land-lease program, administered at the request of Washington by Edward Stettinius. Following his successful experience in conducting a land-lease, US President Franklin Roosevelt began to think of involving E. Stettinius in leadership positions at the State Department, which could not cope with his functions due to the challenges of wartime. In addition, F. Roosevelt's «personal diplomacy» and distrust of «foggy bottom» workers contributed to the decline in the authority and importance of the State Department in shaping the country's foreign policy. It was for this purpose - to streamline the activities of the State Department and to put things in order inside of the structure - F. Roosevelt appointed E. Stettinius to the post of Deputy Secretary of State, and after the next fourth victory in the presidential election, he replaced then Secretary of State Cordell Hull. It is emphasized that E. Stettinius «correctly» understood his place in the issues of forming the foreign policy of the country. He did not interfere with F. Roosevelt's «personal diplomacy», but at the same time he was always close and put his ideas into practice (as an example, the creation of the UN). And while the president was shaping the course of the country, he, E. Stettinius, was shaping the course for reorganizing the State Department.Документ Санкції США проти СРСР у зв’язку із радянською агресією в Афганістані (1980–1988)(2021) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) Мета статті полягає у висвітленні санкцій, накладених на СРСР Сполученими Штатами Америки у зв’язку з агресією в Афганістані. В основі методології дослідження – методи контент-аналізу історичних джерел, проблемно-хронологічний, типологічний, порівняльний. Основні результати та висновки. Радянську інтервенцію в Афганістан у грудні 1979 р. засудили більшість країн світу. Особливо різкою була реакція на ті події з боку США, що призвели до загострення «холодної війни» та погіршення радянсько-американських відносин. Продовження політики санкцій, започаткованої президентом Дж. Картером у 1980 р., стало головним засобом тиску на СРСР адміністрацією Р. Рейгана. Простежено етапи запровадження торгових, економічних і науково-технологічних обмежень щодо СРСР та дискусії щодо них в американських політичних та ділових колах. Завдяки зусиллям американської дипломатії до санкцій приєдналися союзники США в Західній Європі, Канада, Австралія, Японія та інші країни. Встановлено, що основними напрямками санкцій було обмеження продажу СРСР обладнання для паливно-енергетичного комплексу, високотехнологічних продуктів та відмова у наданні «дешевих» позик. Наслідки санкцій посилилися через падіння цін на нафту в 1985 – 1986 рр., до яких, на думку автора, могли бути причетні США. Метою американської санкційної політики було змусити радянське керівництво здійснити внутрішні зміни та переглянути принципи зовнішньої політики, зокрема, в «афганському питанні». Американські санкції згубно позначилися на радянській економіці, поглибили кризу радянської системи та сприяли подальшому технологічному відставанню СРСР від розвинених країн. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше на підставі нових американських джерел розглянуто санкції проти СРСР, запроваджені Сполученими Штатами Америки у зв’язку з радянською агресією в Демократичній республіці Афганістан.Документ Підтримка афганського Руху Опору Адміністрацією Президента США Дж. Картера (1979–1980)(2020) Ковальков, Олександр Леонідович(en) The aim of the article is to investigate, on the basis of American sources, the forms and means of support provided by the United States of America (both unilateral and mediated by the Allies) to the Afghan Resistance Movement in 1978–1980, as well as the factors that influenced the nature of that support. At the core of the research methodology is the method of a content analysis of historical sources, problem-chronological, typological and comparative methods. Main results and conclusions. The US support for the Afghan opposition from 1978 to 1980 in the USSR was exaggerated and became only an excuse used to justify the Soviet intervention in the Democratic Republic of Afghanistan. From April 1978 to December 1979, Carter Administration limited itself to an information campaign and to providing non-military assistance to the Afghan insurgents. This support included medicines, food rations, communications equipment, etc. It was not until the early 1980s that the United States developed the «Hidden Action Program» with a budget of $ 30 million which provided the Mujahideen with Soviet-made small arms, anti-tank and anti-aircraft weapons. Pakistan, Saudi Arabia, China and Egypt had been involved in the implementation of the «Program». However, the volume of military assistance as well as the quality of the weapons could not significantly increase the Mujahideen’s combat capability. The military and technical superiority of the Soviet and Afghan troops remained significant. The US politicians, analysts as well as the Mujahideen field commanders noted insufficiency and lack and effectiveness of the US aid. However, the Carter Administration had managed to forge contacts with the Afghan opposition, to form a coalition of states around the «Hidden Action Program», to develop and test ways to acquire weapons and their delivery routes to Pakistan and beyond to Afghanistan. This experience would later be taken into account and used by the R. Reagan Administration. In addition, the US support had a positive effect on the moral and psychological state of the Afghan insurgents. Practical significance: the main conclusions and factual material can be used to study the «Afghan crisis» as part of the Cold War. Originality: US policy regarding the Afghan Resistance Movement is examined against the backdrop of deteriorating Soviet-American relations in connection with the Soviet intervention in Afghanistan. Scientific novelty. The ways and forms of the US support for the Afghan Resistance Movement at the initial stage of the «Afghan crisis» are specified for the first time. Type of article: descriptive.Документ Радянська військова присутність у Демократичній республіці Афганістан у квітні–грудні 1979 р.(2021) Ковальков, Олександр ЛеонідовичДокумент Радянське вторгнення до Афганістану і радянське суспільство(2017) Ковальков, Олександр ЛеонідовичДокумент Радянське вторгнення до Демократичної республіки Афганістан у грудні 1979 р.(2019) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) У статті здійснено спробу корегування хронології подій грудня 1979 року, коли радянським партійним керівництвом було прийнято остаточне рішення про військове вторгнення до Демократичної республіки Афганістан. Наголошено, що загальноприйнята в історіографії теза про вирішальне значення ухваленого на засіданні Політбюро ЦК КПРС 12 грудня 1979 р. рішення потребує перегляду. Спираючись на розрізнені свідчення переважно зі спогадів учасників тих подій, доведено, що мобілізаційні заходи з підготовки контингенту вторгнення здійснювалися з кінця листопада – початку грудня 1979 року. Обґрунтовано припущення, що про вибір військового шляху розв’язання “афганської проблеми” свідчить заміна радянського посла в ДРА в кінці листопада 1979 року.Документ Ставлення афганських студентів в УРСР до радянської інтервенції в Афганістан та виведення радянських військ (1979–1989)(2020) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) Розглянуто політичні настрої афганських студентів, які навчалися в УРСР, та їхнє ставлення до радянської ін- тервенції в Демократичній Республіці Афганістан (ДРА) та виведення радянських військ із цієї країни. Доведено, що навчання афганців в СРСР було одним із засобів радянської політики, спрямованої на форсовану соціалістичну модернізацію Афганістану. Визначено фактори, що зумовили різне ставлення афганців в УРСР до збройного втручання СРСР в афганську кризу в грудні 1979 р. і переважне засудження ними виведення радянських військ із Афганістану в лютому 1989 р.