Мікроісторія в системі «нової історичної науки» історія, теорія та історіографічна практика

Abstract

(ua) У статті окреслено місце мікроісторії в системі «нової історичної науки», головні етапи її становлення і місце в сучасному історіографічному процесі, теоретичні та методологічні принципи мікроісторичних студій та їхній дослідницький потенціал. З’ясовано, що зусиллями визнаних італійських (К. Гінзбург, Дж. Леві, М. Грібауді), французьких (Ж. Дюбі, Ж. Ревель), американських (Н. Земон Девіс) та інших учених мікроісторія спростувала поширені ще в 1970-х рр. характеристики щодо себе як «дріб’язкової» чи «нижчої» історії. Мікроісторія постала на противагу «традиційній» соціальній історії як варіант «історії знизу». Своїм предметом дослідження вона визначила історію «пересічної людини» або малих соціальних груп (родина, громада тощо), чий історичний, культурний, психологічний досвід використовується для пояснення більш широких історичних та соціальних процесів. Попри те, що мікроісторія пройшла тривалий шлях, вона не виробила чітких теоретичних чи методологічних принципів, залишаючись передусім історіографічною практикою, часто експериментальною і міждисциплінарною. Змістом цієї практики є зменшення масштабу погляду на історичний факт чи явище шляхом мікроскопічного аналізу та інтенсивного вивчення джерел. При цьому набір методів та дослідницьких прийомів, яким послуговується мікроісторія, залежить від конкретного предмету вивчення. «Мікроісторики» легко поєднують науковий інструментарій усталених історіографічних теорій і практик та методи інших, навіть не пов’язаних з історією, наук, а сама мікроісторія часто «співпрацює» з фольклористикою, етнологією, історичною і культурною антропологією, біографістикою, історією повсякденності, соціальною психологією, локальною і регіональною історією та іншими варіантами «історії знизу». Такий методологічний плюралізм мікроісторії залишає вченому широке поле для творчого пошуку, проте часто стає приводом для критики і звинувачень у відході від «професійних стандартів» історика. Попри це, мікроісторія є самобутньою складовою частиною «нової історичної науки», а завдяки значному дослідницькому потенціалу посідає вагоме місце в сучасному історіографічному процесі. (en) The article outlines the place of microhistory in the system of the “new history”, the main stages of its formation and its place in the modern historiographical process, theoretical and methodological principles of microhistorical research and its research potential. It has been found that through the efforts of renowned Italian (K. Ginsburg, J. Levі, M. Gribaudi), French (J. Duby, J. Revel), American (N. Zemon Davis) and other scholars, microhistory has refuted the characterisation of itself as “petty” or “inferior” history, which was widespread in the 1970s. Microhistory has emerged as a variant of “history from below” in contrast to “traditional” social history. It defined the history of the “ordinary person” or small social groups (family, community, etc.), whose historical, cultural, and psychological experience is used to explain broader historical and social processes, as its research subject. Despite the fact that microhistory has been developing for a long time, it has not developed clearly defined theoretical or methodological principles, remaining primarily a historiographical practice, often experimental and interdisciplinary. The essence of this practice is to reduce the scale of the view of a historical fact or phenomenon through microscopic analysis and intensive study of historical sources. At the same time, the set of methods and research techniques used in microhistory depends on the specific research subject. “Microhistorians” easily combine the scientific tools of established historiographical theories and practices with the methods of other sciences, even those not related to history, and microhistory itself often “cooperates” with folklore studies, ethnology, historical and cultural anthropology, biography, history of everyday life, social psychology, local and regional history, and other variants of “history from below”. This methodological pluralism of microhistory leaves the researcher a wide field for creative search, but often becomes a pretext for criticism and accusations of deviating from the “professional standards” of a historian. Nevertheless, microhistory is an original component of the “new historical science”, and due to its significant research potential, it occupies a significant place in the modern historiographical process.