Історія аккомпанемента як виду музичної практики

Abstract

(uk) У статті досліджується історія аккомпанемена як виду музичної практики, прослідковано історичне становлення аккомпаніаторської діяльності як окремого виду виконання, висвітлено деякі теоретичні аспекти професійної діяльності майбутнього викладача музики-концертмейстера, визначено мету та завдання підготовки студентів факультетів мистецького профілю до майбутньої професійної діяльності. З’ясовуються особливості діяльності майбутніх вчителів музики-концертмейстерів, аналізуються уміння та навички, якими повинен володіти музикант-концертмейстер в практичній роботі. Визначається, що основою навчання є самостійна творча діяльність студентів факультетів мистецького профілю, яка передбачає оволодіння певними знаннями й навичками з метою творчого вирішення музично-педагогічних завдань.(en) It should be noted that articles on the features of the accompaniment, as a form of music practice in musicology literature is considered insufficiently. The mentioned problem in general has not yet received proper scientific coverage. The purpose of this work is to reveal the peculiarities and specifics of the accompaniment art as one of the most important types of musical performances. As a result of centuries of development, the accompaniment grew from a primitive rhythmic voice support to the most complex of its content and technical means of presenting music, putting it in line with solo piano pieces. Only relatively recently, already in Soviet times, the accompaniment became a subject of study at music schools. In pre revolutionary pedagogy, such an object did not exist. The accompanists were formed in a purely practical way, independently looking for ways to master the art of accompaniment. True, there was a small amount of something like apprenticeship, when the most experienced and popular accompanists attracted a kind of assistants, who gave their experience, gave advice, entrusted the execution of less responsible parties. But most of the experience acquired by musicians in a purely empirical way, producing the necessary skills in independently found ways. Due to the fact that the difficult preparatory period remained hidden, unnoticed, it was created belief that the ability to accompany is a natural gift that develops only through pure practice, which can not be taught. The conviction was so strong that when the subject «accompaniment» appeared, the questions of methodology were not particularly thoughtful, in the calculation, that purely empirical application to the practice of accompaniment will identify and develop the possession of «gift» to accompany.