Факультет історії, бізнес-освіти та права
Постійне посилання на фондhttps://dspace.cusu.edu.ua/handle/123456789/9
Переглянути
2 результатів
Результати пошуку
Документ Ковальков О. Л. Афганська війна СРСР (1979–1989 рр.) у радянському художньому кінематографі в контексті «візуальної історії»(Видав. дім "Гельветика", 2024) Ковальков, Олександр Леонідович; Kovalkov, Oleksandr(ua) У статті здійснено спробу контент-аналізу художніх фільмів, присвячених Афганській війні СРСР (1979–1989 рр.), із застосуванням методологічного інструментарію «візуальної історії». Джерельною базою послугували десять кінострічок, створених у СРСР упродовж 1983–1991 рр. Доведено, що кінематографічна версія Афганської війни (1979–1989), створена в СРСР, цілком відповідала тенденціям її висвітлення в офіційних ЗМІ, науковій, науково-популярній літературі та публіцистиці. Можна простежити еволюцію зображення участі СРСР в афганській кризі від «невідомої війни» через «героїчну війну» до «непотрібної» і «злочинної» війни. Це було зумовлено змінами суспільно-політичних настроїв у СРСР півпливом «перебудови» й часткової «гласності», деміфологізації радянського минулого й дійсності, а також політичного оцінювання збройного вторгнення до Афганістану в грудні 1979 р. Другим з’їздом народних депутатів СРСР. Для радянського суспільства художні фільми про Афганістан були важливим засобом переоцінювання цінностей та самопізнання. Контент-аналіз художніх фільмів, знятих у СРСР у 1983–1991 рр., засвідчив загалом адекватне перенесення на екран історичних обставин Афганської війни. Попри знач- ний ідеологічний і адміністративний контроль із боку радянської влади над мистецтвом, автори художніх фільмів не лише відтворили трагізм і жорстокість тієї війни, але й звернули увагу глядача на складні суспільно-політичні й морально-ідеологічні проблеми СРСР і пізньорадянського суспільства. Більшість фільмів були антивоєнними, і їх критично-викривальний зміст посилив негативне ставлення суспільства до Афганської війни і політики кремлівського керівництва. Це своєю чергою підважувало авторитет комуністичної влади й було вагомим чинником кризи радянської суспільно-політичної системи, що, зрештою, і призвело до розпаду Радянського Союзу. (en) the methodological tools of “visual history” has been carried out in the article. Ten films created in the USSR during 1983–1991 served as the source base of the research. It has been proven that the cinematic version of the Afghan war (1979–1989), created in the USSR, fully corresponded to the trends of its coverage in the official mass media, scientific and popular science literature, and journalism. It is possible to trace the image evolution of the USSR’s participation in the Afghan crisis from an “unknown war” through a “heroic war” to an “unnecessary” and “criminal” war. This was due to changes in socio-political attitudes in the USSR under the influence of “perestroika” and partial “glasnost”, demythologizing of the Soviet past and reality, as well as the political assessment of the Afghanistan armed invasion in December 1979 by the Second Congress of People's Deputies of the USSR. Feature films about Afghanistan were an important means of reassessment of values and self-discovery for Soviet society. The content analysis of feature films shot in the USSR in 1983–1991 showed that the historical circumstances of the Afghan war were generally adequately portrayed on the screen. Despite the significant ideological and administrative control over an art by the Soviet authorities, the authors of feature films not only recreated the tragedy and cruelty of that war, but also drew the viewer’s attention to the complex socio-political and moral-ideological problems of the USSR and late Soviet society. Most of the films were anti-war, and their critical and revealing content strengthened the negative attitude of society towards the Afghan war and the policy of the Kremlin leadership. This, in turn, undermined the authority of the communist government and was a significant factor in the crisis of the Soviet socio-political system, which ultimately led to the collapse of the Soviet Union.Документ Мікроісторія в системі «нової історичної науки» історія, теорія та історіографічна практика(Видав. дім "Гельветика", 2024) Ковальков, Олександр Леонідович(ua) У статті окреслено місце мікроісторії в системі «нової історичної науки», головні етапи її становлення і місце в сучасному історіографічному процесі, теоретичні та методологічні принципи мікроісторичних студій та їхній дослідницький потенціал. З’ясовано, що зусиллями визнаних італійських (К. Гінзбург, Дж. Леві, М. Грібауді), французьких (Ж. Дюбі, Ж. Ревель), американських (Н. Земон Девіс) та інших учених мікроісторія спростувала поширені ще в 1970-х рр. характеристики щодо себе як «дріб’язкової» чи «нижчої» історії. Мікроісторія постала на противагу «традиційній» соціальній історії як варіант «історії знизу». Своїм предметом дослідження вона визначила історію «пересічної людини» або малих соціальних груп (родина, громада тощо), чий історичний, культурний, психологічний досвід використовується для пояснення більш широких історичних та соціальних процесів. Попри те, що мікроісторія пройшла тривалий шлях, вона не виробила чітких теоретичних чи методологічних принципів, залишаючись передусім історіографічною практикою, часто експериментальною і міждисциплінарною. Змістом цієї практики є зменшення масштабу погляду на історичний факт чи явище шляхом мікроскопічного аналізу та інтенсивного вивчення джерел. При цьому набір методів та дослідницьких прийомів, яким послуговується мікроісторія, залежить від конкретного предмету вивчення. «Мікроісторики» легко поєднують науковий інструментарій усталених історіографічних теорій і практик та методи інших, навіть не пов’язаних з історією, наук, а сама мікроісторія часто «співпрацює» з фольклористикою, етнологією, історичною і культурною антропологією, біографістикою, історією повсякденності, соціальною психологією, локальною і регіональною історією та іншими варіантами «історії знизу». Такий методологічний плюралізм мікроісторії залишає вченому широке поле для творчого пошуку, проте часто стає приводом для критики і звинувачень у відході від «професійних стандартів» історика. Попри це, мікроісторія є самобутньою складовою частиною «нової історичної науки», а завдяки значному дослідницькому потенціалу посідає вагоме місце в сучасному історіографічному процесі. (en) The article outlines the place of microhistory in the system of the “new history”, the main stages of its formation and its place in the modern historiographical process, theoretical and methodological principles of microhistorical research and its research potential. It has been found that through the efforts of renowned Italian (K. Ginsburg, J. Levі, M. Gribaudi), French (J. Duby, J. Revel), American (N. Zemon Davis) and other scholars, microhistory has refuted the characterisation of itself as “petty” or “inferior” history, which was widespread in the 1970s. Microhistory has emerged as a variant of “history from below” in contrast to “traditional” social history. It defined the history of the “ordinary person” or small social groups (family, community, etc.), whose historical, cultural, and psychological experience is used to explain broader historical and social processes, as its research subject. Despite the fact that microhistory has been developing for a long time, it has not developed clearly defined theoretical or methodological principles, remaining primarily a historiographical practice, often experimental and interdisciplinary. The essence of this practice is to reduce the scale of the view of a historical fact or phenomenon through microscopic analysis and intensive study of historical sources. At the same time, the set of methods and research techniques used in microhistory depends on the specific research subject. “Microhistorians” easily combine the scientific tools of established historiographical theories and practices with the methods of other sciences, even those not related to history, and microhistory itself often “cooperates” with folklore studies, ethnology, historical and cultural anthropology, biography, history of everyday life, social psychology, local and regional history, and other variants of “history from below”. This methodological pluralism of microhistory leaves the researcher a wide field for creative search, but often becomes a pretext for criticism and accusations of deviating from the “professional standards” of a historian. Nevertheless, microhistory is an original component of the “new historical science”, and due to its significant research potential, it occupies a significant place in the modern historiographical process.