Факультет історії, бізнес-освіти та права
Постійне посилання на фондhttps://dspace.cusu.edu.ua/handle/123456789/9
Переглянути
4 результатів
community.search.results.head
Документ Адміністративно-правові засади формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю(2022) Кіблик, Дар’я Володимирівна(ua) Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». – Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Кропивницький, 2022. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правових засад формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю в Україні, зокрема аналізу сутності, мети, завдань, напрямів, принципів, правових засад державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю в Україні, а також механізмів її формування та реалізації. За результатами проведеного дослідження сформульовано низку положень, висновків, пропозицій і рекомендацій, запропонованих особисто здобувачкою. З’ясовано, що державна політика щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю – це, з одного боку, векторна та системна субполітика, що відображає ідеологічну та концептуальну спрямованість держави, характеризує її тактично-стратегічний курс на ефективне гарантування та повноцінну реалізацію прав і свобод осіб з інвалідністю, задоволення їх потреб нарівні з іншими громадянами, створення безбар’єрного середовища, забезпечення комплексної соціальної інклюзії, належний соціальний і правовий захист та інше; а з іншого – системна, впорядкована, цілеорієнтована діяльність спеціальних суб’єктів публічної влади тактичного і стратегічного характеру, детермінована метою, цілями та завданнями щодо ефективного утвердження, гарантування, реалізації та захисту прав і свобод осіб з інвалідністю, що спирається на відповідний адміністративно-правовий інструментарій та втілюється у профільних програмних документах і соціальній практиці. Здійснено загальну характеристику державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю як об’єкта адміністративно-правового регулювання. З’ясовано, що під адміністративно-правовим регулюванням державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю варто розуміти здійснюваний усією системою адміністративно-правових інструментів цілеспрямований, нормативно-організаційний, управлінський вплив спеціальних суб’єктів публічного управління на державну політику у сфері забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю з метою її формування та реалізації. Визначено мету, напрями, завдання і принципи формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю. Вказано, що мета є основоположним елементом будь-якої діяльності, що окреслює та завчасно визначає сутнісно-змістовний компонент механізму її здійснення, виконує спрямовуючу функцію й обумовлює вибір оптимального інструментарію відносно бажаного в майбутньому результату. Запропоновано виокремлювати загальну, стратегічну та функціональну мету державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю. Запропоновано завдання державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю поділяти за характером на: 1) інформаційні; 2) нормативно-правові; 3) правозахисні; 4) правореалізаційні; 5) сервісні; 6) фінансово-економічні. З’ясовано, що напрями державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю ґрунтуються на зовнішньополітичних і внутрішньодержавних чинниках, тобто визначаються на основі як міжнародних документів, світової практики і стандартів, так і з урахуванням вітчизняних обставин. Доведено доцільність систематизації відповідних напрямів у п’ять груп: 1) напрями на основі забезпечення прав; 2) напрями на основі забезпечення свобод; 3) напрями щодо окремих категорій осіб з інвалідністю (діти, жінки, особи похилого віку, особи з інвалідністю внаслідок війни й інші); 4) напрями комплексні; 5) напрями, зумовлені актуальними викликами. Сформульовано поняття принципів державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю та запропоновано вказані принципи поділяти на універсальні (загальні) та галузеві (спеціальні). Останні, у свою чергу, поділяються на ординарні й іманентні. Запропоновано авторське бачення категорії «адміністративно-правовий механізм реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю». Сформовано структуру адміністративно-правового механізму реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю, яка складається з таких елементів: 1) норми права та їх зовнішнє вираження; 2) принципи адміністративного права та принципи реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю; 3) акти реалізації норм права; 4) адміністративно-правові відносини, які виникають у процесі реалізації цієї політики; 5) суб’єкти реалізації вказаної субполітики; 6) форми та методи реалізації такої політики; 7) правова свідомість. Запропоновано оригінальну класифікацію суб’єктів формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю, яких варто систематизувати за п’ятьма критеріями: за функціональною спрямованістю (первинні, вторинні); за сферою дії (загальні, спеціальні); за предметним змістом діяльності (масштабні, сингулярні); за територіальною приналежністю (загальнодержавні, регіональні); за часом дії (постійно діючі, тимчасові). Виокремлено особливості адміністративно-правових інструментів реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю. До них, зокрема, належать: 1) змістовна комплексність; 2) пряма залежність від сфери застосування конкретного адміністративно-правового інструменту та обсягу повноважень компетентного суб’єкта; 3) можливість застосування лише суб’єктами, до повноважень яких віднесено здійснення певного виду діяльності, пов’язаної із відповідним адміністративно-правовим інструментом; 4) відсутність чіткої законодавчої регламентації конкретних інструментів, якими можуть користуватися компетентні суб’єкти; 5) наявність конкретної мети, яка й виступає передумовою застосування відповідних інструментів – забезпечення прав та свобод осіб з інвалідністю; 6) детермінують певні юридичні наслідки (однак, в окремих випадках можуть не мати спрямованості на їх виникнення). Виокремлено та розглянуто конкретні адміністративно-правові інструменти реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю, а саме – нормативно-правовий акт, індивідуальний (адміністративний) акт, адміністративний договір, інші юридично значущі адміністративні дії, акти-плани, фактичні дії та контроль. Визначено, що формування та реалізація державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю мають здійснюватися з урахуванням низки соціальних, політико-правових, економіко-фінансових, морально-етичних чинників та міжнародного співробітництва України. На основі аналізу зарубіжного досвіду формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю запропоновано: 1. Зважаючи на приклади Основних Законів Грецької Республіки, Грузії, Китайської Народної Республіки, Фінляндської Республіки, метою закладення належних правових законодавчих засад, формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю, внести зміни до ст. 24 Конституції України. 2. За прикладом спеціальних законодавчих актів Грецької Республіки, Грузії, Литовської Республіки, Республіки Казахстан, Республіки Корея з метою гарантування системності, прогнозованості та сталості державної політики щодо осіб інвалідністю, сприяння її транспарентності, доповнити ст. 9 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» новою ч. 3 та Положення про Міністерство соціальної політики України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України, новим підпунктом 36-1 пункту 4. 3. Враховуючи механізми формування та реалізації державної політики щодо осіб з інвалідністю Китайської Народної Республіки, Королівства Данія, Литовської Республіки, Королівства Іспанія, Республік Казахстан, Корея, Польща, Фінляндія, переглянути правовий статус Ради у справах осіб з інвалідністю Кабінету Міністрів України, а також розглянути можливість запровадження координаційних суб’єктів на рівні територіальних громад (за аналогією відповідних муніципальних рад указаних країн). 4. З метою забезпечення стабільної та відповідальної державної політики у сфері забезпечення прав осіб з інвалідністю, сприяння її визначеності, закладення необхідних правових основ формування та реалізації, прийняти нову редакцію Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», яка концептуально має ґрунтуватись на прогресивних світових стандартах і комплексній моделі інвалідності, або розробити новий законодавчий акт, як приклад, Закон України «Про засади державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю». Належними прикладами у цьому контексті є спеціальні закони Грузії, Литовської Республіки, Республіки Болгарія, Республіки Корея. 5. На основі позитивного досвіду Держави Ізраїль, Литовської Республіки, Королівства Данія, Республіки Корея розробити спеціальний сигнально-оповіщувальний мобільний додаток невідкладного виклику служб порятунку, адаптований до потреб осіб з інвалідністю. 6. З метою якісного вдосконалення та концептуального оновлення механізму формування та реалізації державної політики щодо осіб з інвалідністю за пріоритетним напрямом забезпечення захисту й безпеки осіб з інвалідністю у ситуаціях ризику перейняти та запровадити політику, аналогічну тій, що здійснюється у Державі Ізраїль. Аргументовано, що удосконалення механізмів формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю доцільно проводити за такими напрямами: трансформація загального планування у стратегічне планування у сфері забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю; розвиток адміністративного законодавства, зокрема розробка і прийняття нормативно-правових документів, які закріплюють процедури підтримки осіб з інвалідністю; удосконалення процедур застосування адміністративно-правових інструментів, які використовуються при реалізації відповідної державної політики; створення додаткових гарантій забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю в умовах COVID-19. У рамках кожного із цих напрямів передбачено внесення змін до чинної нормативно-правової бази, а також здійснення низки інших заходів, спрямованих на підвищення ефективності механізмів формування та реалізації досліджуваної державної політики. Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що наукові положення, висновки, пропозиції та рекомендації становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес, використовуються та можуть бути використані у: науково-дослідній роботі – у подальших теоретико-правових розробках, присвячених формуванню та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю; нормотворчій сфері – висновки, пропозиції та рекомендації, що викладені у дисертації, можуть бути використані для вдосконалення національної законодавчої бази, що визначає процедури формування та реалізації державної політики щодо забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю; правозастосуванні – для поліпшення процедур реалізації досліджуваної державної політики, зокрема, під час використання окремих адміністративно-правових інструментів суб’єктами владних повноважень; освітньому процесі – під час підготовки матеріалів для навчальних дисциплін «Адміністративне право України» та «Актуальні проблеми адміністративного права та адміністративна реформа в Україні», а також для розробки посібників, підручників, лекцій і методичних матеріалів для студентів закладів вищої освіти.Документ Судова практика у справах про булінг (цькування)(2021) Соболь, Євген Юрійович; Sobolʹ, YE.(ua) У статті здійснено розгляд та аналіз шести судових справ, пов’язаних із вчиненням булінгу (цькування) учасниками освітнього процесу в Україні. Зазначено, що даний аналіз судових справ здійснюється з метою подальшого формування конкретних пропозицій щодо підвищення ефективності заходів, які спрямовані на мінімізацію такого соціально негативного явища як булінг. Вказано, що на сьогоднішній день судові справи характеризуються відсутністю єдиного підходу до вирішення типових (тобто таких, в яких склад адміністративного правопорушення є однаковим або досить подібним) справ. Зазначено, що це обумовлене тим, що вказана категорія булінгу, а також юридична відповідальність за його вчинення є доволі новим явищем для сучасної юриспруденції, що й безпосередньо визначає складність винесення уніфікованих постанов. Підкреслено, що відсутність чіткого розуміння сутністної складової категорії «булінг» та її характерних ознак на практиці ускладнює процеси ідентифікації булінгу не лише під час судового розгляду справи, а й також на етапі складання протоколів про адміністративне правопорушення. Зроблено висновок, що в Україні необхідно здійснювати комплексний підхід до категорії булінгу не лише теоретиками-науковцями, а також й суддями, працівниками органів Національної поліції та іншими уповноваженими особами, адже наслідками вчинення булінгу, як показує судова практика, можуть бути пригнічений стан, небажання відвідувати заклад освіти, необхідність психологічної допомоги тощо, що негативно впливає на подальшу соціалізацію особи, яка стала жертвою булінгу. Акцентовано увагу на тому, що дослідження питань, пов’язаних з адміністративно-правовим механізмом запобігання цьому негативному явищу, є перспективним напрямком наукових пошуків.Документ Проблеми адміністративно-правового регулювання статусу учасників бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції(2020) Гриценко, Володимир Григорович; Вставська, Тетяна Василівна; Hrytsenko, V.; Vstavska, T.(ua) Стаття присвячена системному аналізу адміністративно-правового регулювання статусу учасників бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції. Автором констатується, що за останні п’ять років в Україні фактично сформувались основоположні засади адміністративно-правового регулювання статусу учасників бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції. У статті також розглянуто та охарактеризовано останні зміни до вітчизняного законодавства у зазначеній сфері суспільних відносин. Зокрема, у статті проаналізовано законопроект № 2191 від 30 вересня 2019 року про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Звернуто увагу на запропоновані зміни в частині введення нових правових статусів, а саме: «ветеран посмертно», «сім’я ветерана», «сім’я загиблого ветерана», «сім’я померлого ветерана». У дослідженні зазначено, що серед основних змін 2019 року є створення єдиного державного реєстру ветеранів війни, який представляє собою єдину державну інформаційно-телекомунікаційну систему, призначену для збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, захисту та знеособлення інформації про ветеранів війни, зокрема, учасників бойових дій АТО. Надано визначення адміністративно-правового регулювання статусу учасників бойових дій АТО, враховуючи актуальні зміни до вітчизняних нормативно-правових актів України у цій сфері. Окрім того, розглянуто законодавчі аспекти регулювання адміністративно-правового статусу центрального органу виконавчої влади у цій сфері – Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Автор підсумовує тенденцію позитивних зрушень у цій сфері, зокрема зазначаючи серед таких – впровадження єдиного реєстру ветеранів війни та створення Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України.Документ Булінг в освітньому середовищі – детермінанти та форми(2020) Соболь, Євген Юрійович; Корнійченко, Анастасія Олександрівна; Sobol, Y.; Korniichenko, А.(ua) Стаття присвячена дослідженню детермінанти та форми булінгу як негативного соціального явища, за яке чинним законодавством України передбачено юридичну відповідальність. Зосереджено увагу на аналізі поняття «детермінант». Визначено, що детермінантами булінгу є причини та умови його виникнення. Авторами наголошується, що під причинами булінгу необхідно розуміти його підстави (конкретні чинники), а під умовами – певні сприятливі обставини, які уможливлюють реалізацію насильницьких дій. Авторами обґрунтовано, що підставою для булінгу може стати будь-який з наступних чинників: зовнішній вигляд, успішність або неуспішність у навчанні, певні фізичні можливості особи, її здібності, матеріальний стан, особливості характеру. У статті зазначено, що умови булінгу варто розглядати в широкому та вузькому значенні. У вузькому значені під умовою булінгу доцільно розуміти конкретні обставини вчинення цькування, що має місце між чітко визначеними учасниками в певний проміжок часу (окремо взятий випадок здійснення булінгу). У такому разі під умовами булінгу будуть розумітися час, місце його вчинення, інші обставини, які мають значення при ідентифікації дій як булінгу. У широкому значенні умови булінгу розуміються як всі глобально існуючі обставини, які уможливлюють реалізацію такого негативного явища як булінг. Зроблено висновок, що, в контексті широкого розуміння, умови булінгу варто поділяти на наступні групи: соціальні, економічні, правові, культурно-етичні, морально-психологічні тощо. У ході дослідження окремо приділено увагу сімейному становищу як детермінанті, яка може виступати одночасно як причиною, так і умовою булінгу. У статті запропоновано також під формою булінгу розуміти зовнішнє вираження насильницьких дій, які можуть бути фізичними (зокрема, сексуальними, економічними) та психологічними (словесними, письмовими).