Дисертації
Постійне посилання зібранняhttps://dspace.cusu.edu.ua/handle/123456789/2221
Переглянути
2 результатів
Search Results
Документ Психопоетика прози Тодося Осьмачки(2025) Бойко, Вікторія Валентинівна(ua) Дисертацію присвячено аналізові психопоетикальних особливостей прози Тодося Осьмачки. Результати дослідження важливі для розуміння особистості митця: особливостей його свідомих та підсвідомих психічних виявів, що трасформуються в унікальність поетики автора та помітно вирізняють його з-поміж інших, оживлюючи інтерес реципієнтів до винятковості його постаті. У роботі системно проаналізовано мегатекст письменника: мемуари (автобіографії, «Мої товариші. Історико-мемуарна розвідка про людей Розстріляного відродження 20-х років», спогади Л. Коваленко, В. Біляєва, П. Одарченка, Ю. Стефаника, Г. Костюка, Т. Мороз-Стрілець, В. Покальчука, У. Самчука, М. Скорського, П. Филиповича, О. Черненко) та прозову спадщину митця (повісті «Старший боярин», «Ротонда душогубців», «План до двору» та оповідання «Психічна розрядка»). Аналіз джерел, які розкривають аспекти буттєвих та психофізіологічних рис митця, дає можливість виявити притаманні саме йому ознаки художності та забезпечує його об’єктивність. Наукова новизна дослідження полягає в розширенні можливостей психопоетики як психологоспрямованої літературознавчої технології, що сприяло подальшому осягненню особистості та творчості Тодося Осьмачки. Обрану методологію доповнено окремими положеннями вчення про афекти (affect studies) (Б. Массумі, Ю. Лесняк), етнопсихологічними розвідками (Ю. Липа, Г. Лозко). До вербалізованих виявів особистості митця: листів, автобіографій, спогадів, які, традиційно, визначають його мегатекст, залучено художні біографії М. Слабошпицького «Поет із пекла», «Тодось Осьмачка : літературний профіль», І. Власенко «Утікач Тодось», Софії Наумович «Останні дні Львова», П. Маяра «Страх». Вказані джерела певною мірою інтерпретують реальні факти буття письменника, що компенсує окремі лакуни в мегатексті. Психопоетикальну методологію було поглиблено аналізом світоглядних позицій письменника та їхньої художньої реалізації. У дисертації осмислено наукові погляди О. Вертипорох, Н. Зборовської, А. Печарського, О. Піскун, І. Скляр щодо поняття «психопоетика»; розкрито основні положення психопоетикальної методології, розробленої С. Михидою, та реалізованої в наукових працях Л. Базів, Я. Даценко, О. Івашини; окреслено дослідницький інструментарій. Опрацьовано наукові дослідження, присвячені питанню автобіографізму та психобіографізму творчості. Аргументовано необхідність застосування в дослідженні поняття психоавтобіографізм, який легітимізує художній твір як джерело розкриття психосвіту митця. Зʼясовано, що повісті Тодося Осьмачки та оповідання «Психічна розрядка» є психоавтобіографічними. З урахуванням вичерпності категорії особистість для характеристики психосвіту митця окрему увагу приділено розкриттю соціальних ролей Тодося Осьмачки. У роботі висвітлено основні параметри свідомих аспектів особистості письменника, які художньо реалізовані у прозі. Зʼясовано, що особливості характеру, темпераменту, світогляду та спрямованості впливають на сюжето- та образотворення, визначають стильові домінанти поетики та виявляються в специфіці нарації. Проаналізовано основні риси характеру письменника: вимогливість до оточення, витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, розсудливість, – що поглиблюють розуміння його особистості, зокрема як представника нордійського типу (за Ю. Стефаником) соціопсихічної структури української нації. Зʼясовано, що правдолюбство вербалізовано у творчості митця в специфічних мовних конструкціях – дотепах (за З. Фройдом). Аргументовано думку, що вони є однією з рис поетики автора, а саме: особливим видом емоційно забарвленого художнього мовлення. Засвідчено амбівалентність темпераменту митця як вагомого фактору його творчого потенціалу. Поєднання рис холеричного та флегматичного типів у його психоструктурі простежено і в поведінці Івана Нерадька (повість «План до двору»), що виявились одночасно в бажанні бути на самоті та високій продуктивності в стані емоційного збудження. Повноформатний аналіз творчої особистості Тодося Осьмачки уможливив дослідження таких свідомих виявів письменника як світогляд і спрямованість. Світоглядні орієнтири письменника вербалізовано в художній нарації. Зʼясовано, що світогляд митця визначає особливості його стильової манери, а саме: драматизм художнього світосприймання, ознаки екзистенціалізму, багатозначність символічних образів, метафоричність, субʼєктивізація письма тощо. Виявлено, що формування спрямованості Тодося Осьмачки від научительства до письменництва ґрунтувалося на глибокому відчутті митцем власної месійності. Художнє втілення цього психічного феномену простежено в особливостях самореалізації персонажів: від учителя (Гарасим Сокира, Гордій Лундик, Іван Нерадько) як носія національної ідентичності до українського письменника (Іван Брус), який переконаний у свій винятковості. Виявлено, що ключова спрямованість письменника, яка трансформована й у творчій діяльності, ґрунтується на національній ідентифікації автора та силі волі в протистоянні радянській системі, що обмежувала свободу. Художні артефакти психосвіту Тодося Осьмачки досліджено крізь призму психологічних концепцій А. Адлера, Ф. Салловея, З. Фройда. Виявлено одночасне функціонування у психоструктурі митця комплексів неповноцінності та переваги, які засвідчили вплив на свідоме спрямування митця на творчу діяльність. Серед рис художності, що спричинені виявами аналізованих комплексів, простережено акцентуацію мотивів пустки, порожнечі, самотності, сирітства. Розглянуто заявлену в спогадах Л. Коваленко проблему вияву едипового комплексу у психіці митця. Художню реалізацію несвідомого психічного процесу простежено на матеріалі повістей «Ротонда душогубців» та «План до двору». Аналіз творчої трасформації окремих аспектів едипового комплексу оприявив особливості поетики на рівні ключових проблем зрадництва й руйнування сімʼї та сприяв осягненню феномену творчої особистості. Унікальність авторського створення образів-персонажів, моделей їхніх взаємин, детального зображення їхнього зовнішнього світу та внутрішнього переживання, причини переосмислення відомих мотивів простежено крізь призму аналізу мікросоціального оточення автора та його трансформації в повісті «Ротонда душогубців». Зʼясовано, що несвідомі вияви психіки Тодося Осьмачки є формо- та змістотворчими чинниками поетики його творчості. Зосереджено увагу на знаковому епізоді в особистостому житті письменника, що, як засвідчив мегатекст, активізував творчу енергію митця. Знайомство Тодося Осьмачки з ігуменею Якторівського монастиря сестрою Йосифою (в миру – Олена Вітер) виявило функціонування захисних механізмів у психіці митця та дало можливість простежити специфіку авторської побудови психологічних колізій, що оприявлюють специфіку характеру персонажів, особливості їхніх внутрішніх переживань. У дослідженні здійснено детальний аналіз емоційної сфери письменника, що є однією з рушійних сил творчого процесу. Простежено художню реалізацію емоційної царини автора на матеріалі повісті «План до двору». Виявлено, що ознаки експресіонізму в прозі Тодося Осьмачки, засвідчені в працях В. Барчан, О. Лапко, С. Чернюк та ін., корелюють із особливостями його світобачення з надміру сильною реакцією на подразники. У поетиці такий взаємовплив виявляється в символізовації акцентованих образів: кладовище, хрести, круки, пустка. Вагомим фактором наближення до розуміння психічних рис творчої особистості, внутрішніх джерел художності та психофізіологічних процесів, які супроводжують творчий акт, стало застосування окремих аспектів дослідження в галузі affect studies. Маркери впливу афекту проаналізовано на трьох рівнях творення повісті «План до двору»: рівень сприйняття автором реальності, пік рецептивного вибуху та аналіз ролі афекту в структурі твору. Осмислено природу страху, який зафіксовано в низці спогадів про Тодося Осьмачку та в повісті «Ротонда душогубців». Зосереджено увагу на реальному (за З. Фройдом) страхові – такому, який є чимось раціональним і природним, тобто реакцією на сприйняття зовнішньої небезпеки. Його основним проявом є рефлекс утечі як вияв інстинкту самозбереження, що простежуємо і в біографії, і у творчості митця. На основі мегатексту доведено, що сам письменник фізично втікає від переслідувань радянської терористичної влади, переховуючись і зберігаючи себе. Цей процес художньо відображений у реакціях героїв повісті «Ротонда душогубців». Виявлено, що процес переважання вольової діяльності людини над емоційною полягає у свідомій постановці мети. У спогадах про митця і у вербалізованих інтенціях Івана Бруса простежуємо, що такою метою є порятунок та боротьба. Психічний стан страху, який притаманний Тодосеві Осьмачці, розглядаємо як вияв вольової та активної особистості. Основні результати дослідження узагальнено у висновках.Документ Національні та особистісні виміри архетипів у творчості Марії Матіос(2024) Івашина, Оксана Олександрівна(ua) У дисертації на підставі психопоетикальної методології теоретично обґрунтовано та практично застосовано психологоспрямовані літературознавчі технології, зокрема класичний юнгіанський підхід до визначення архетипів та осмислення психоструктури особистості із залученням елементів психоаналізу З. Фройда. Проаналізовано специфіку художнього втілення архетипів колективного несвідомого в прозі Марії Матіос (Великої Матері, Мудрого Старого, Священного Шлюбу, Божественної Дитини, Самості), структурних субстанцій індивідуального психосвіту (Его, Тінь, Персона, Аніма/Анімус), світогляду й спрямованості письменниці. Методи дослідження обрано відповідно до широти окресленої теми, що передбачає поєднання загальнонаукової, психологічної та літературознавчої парадигм. Основою практичного дослідження є психопоетикальний підхід у поєднанні з науково-психологічними, дібраними за принципом системного еклектизму Г. Олпорта. Розширено цей інструментарій активним застосуванням методу архетипного аналізу за класичною концепцією аналітичної психології К. Ґ. Юнга для формування стійкої інтерпретаційної матриці, що передбачає залучення герменевтичного й компаративного методів та елементів міфокритики. Це дозволило відносно об’єктивно аналізувати художні образи, які слугують оприявленням тих чи тих психічних феноменів. Предметом дослідження є художні прийоми та засоби, які слугують інструментами експлікації психічного, зокрема структурних субстанцій особистісного свідомого та несвідомого Марії Матіос, а також особистісних і національних вимірів архетипів у її прозі. Визначено джерельну базу для осмислення внутрішнього світу письменниці, якою згідно із засадами психопоетики є її мегатекст. За об’єкт наукової розвідки обрано твори Марії Матіос, які виявляють високий потенціал до експлікації психічних феноменів з розмежуванням на дві категорії: художня проза, яка розкриває психоавтобіографічні аспекти, та психоавтобіографічна публіцистика. Це сприяло реалізації основної мети – окреслення штрихів психопортрету сучасної письменниці Марії Матіос на основі її мегатексту та аналіз основних художніх прийомів й засобів, які забезпечують утілення особистісних та національних вимірів архетипів у мемуарній та художній прозі. Квінтесенцією психоавтобіографічного поля мегатексту визначено збірку «Вирвані сторінки з автобіографії» як принципово нове розуміння мемуарів, які постають в авторському зібранні спогадів, дописів, промов, есеїв з оригінальною композицією та оформленням. На матеріалі «Вирваних сторінок з автобіографії» проілюстровано динаміку формування психосвіту Марії Матіос, розвиток емпатійності, становлення світогляду письменниці та ключові концепти, навколо яких сконцентровано її Его – справедливість, історична правда, материнство, що відображено в експресивних фрагментах мемуарної прози. Класичні елементи індивідуального несвідомого Марії Матіос (Тінь, Анімус) осмислено на матеріалі її художніх творів, позбавлених фільтру Персони, яка відповідає за репрезентацію особистості в соціумі. Відбитків авторської Тіні в мемуарах письменниці майже не виявлено через прагнення до позитивної самоідентифікації. У ході літературознавчо-психологічної інтерпретації творів зі збірок «Чотири пори життя» і «Нація» простежено художнє втілення Анімуса та його поступову інтеграцію психікою, що супроводжується різними образами, які відображають внутрішні й зовнішні перешкоди, психічну інфляцію та вплив Тіні. Для позначення цих елементів психосвіту митця введено термін «структурні субстанції», що передбачає їхнє відокремлення, але нерозривний зв’язок та взаємовпливи водночас. Позаяк юнгіанська концепція передбачає використання терміну «архетип» у досить широкому значенні, сукупність ключових індивідуальних образів, які втілюють ці складові, названо особистісні виміри архетипів. Знакові на рівні нації образи натомість окреслено як національні виміри архетипів. Детальному аналізу цих феноменів сприяє психологізм як якісна характеристика поетики Марії Матіос. Письменниця використовує для цього такі прийоми та засоби внутрішній монолог, представлений на прикладі Василини з роману в новелах «Майже ніколи не навпаки», де відображення думок і спогадів жінки дає чіткі підстави для психоаналітичного тлумачення зворотного Едипового комплексу; художній паралелізм, який втілено в синхронії психосвіту Іванки з роману «Черевички Божої Матері» й художнього простору лісу; текстуальне оприявлення архетипів фабульно чи описово, яке проілюстровано на прикладі жіночих персонажів роману «Майже ніколи не навпаки» як варіативних уособлень Великої Матері; особливу викладову форму, коли оповідь ведеться від третьої особи, але всевідаючий автор час від часу набуває рис того, на кому зосереджено увагу в конкретний момент. Окремим знаковим інструментом психологізму Марії Матіос є художнє відображення снів як позасюжетного елементу, що виконує функцію антиципації, психологічної характеристики персонажів та відображення їхніх психічних станів, процесів і властивостей. Крім цього сни визначено як ще одне джерело архетипного матеріалу в прозі мисткині. У роботі окреслено, що в психопоетиці Марії Матіос певною мірою представлено майже всі юнгіанські структурні субстанції колективного несвідомого, а саме: Великої Матері, Божественної Дитини, Мудрого Старого, Священного Шлюбу. Зважаючи на завдання дослідження було проналізовано їхню художню експлікацію. Із урахуванням вагомості фемінної тематики творчості Марії Матіос домінантним у її прозі визначено архетип Великої Матері, який найбільш яскраво оприявлюється в романі в новелах «Майже ніколи не навпаки», де представлено в чотирьох виразних іпостасях: владна й поглинаюча Велика Матір в образі Василини, яка набуває подоби то відьми-баби, то демонічної Калі; мати-коханка в образі Петруні, сурогатного втілення архетипу, яка ілюструє інтенції Великої Матері до божественного партеногенезу; мати-Діва – Доцька, яка лише на шляху до відкриття свого жіночого начала; жертовна мати – Теофіла як іконічне зображення архаїчної богині-матері. Архетип Великої Матері нерозривно пов’язаний з архетипом Божественної Дитини, який корелює з трансцендетним архетипом Самості. За юнгіанською концепцією ці архетипи здатні утворювати ідеальну пару – Священний Шлюб (Божественну Сизиґію): Аніма й Анімус, Хтонічна Мати й Мудрий Старий. Елементи втілення цих архетипів присутні в романі «Майже ніколи не навпаки», «Солодка Даруся», але найбільш повною моделлю Священного Шлюбу в усіх її позитивних та негативних аспектах уважаємо повість «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба». Архетип Мудрого Старого меншою мірою представлено в прозі Марії Матіос. З урахуванням національної специфіки уявлень про Рід розглянуто також його локальний дериват – архетип Великого Батька. Зокрема в романі «Черевички Божої Матері» присутні обидві варіації архетипу в їхньому позитивному аспекті: Мудрий Старий та Великий Батько, які походять із індивідуального психосвіту авторки. У романі в новелах «Майже ніколи не навпаки», зокрема в новелі «Будьте здорові, татку» оприявлено негативний вимір архетипу Великого Батька як результат витіснення темних рис Анімуса: Гаврило Дячук жорстокий, жадібний і несправедливий, адже повністю заблокував еротичне начало (яке все ж виявляє певні девіантні тенденції) та постає втіленням Логосу, гіперболізованого в гординю. Ще одним феноменом аналітичної психології, який проаналізовано на матеріалі прози Марії Матіос, є індивідуація – психічний розвиток людини, яку проілюстровано за романом «Черевички Божої Матері», де авторка детально описує дорослішання Іванки Борсук, її сепарацію від батьків і становлення структурних субстанцій психіки: Его, Персони, Тіні, Анімуса. Із розумінням національного в художньому світі Марії Матіос як певної психічної єдності розглянуто архетипні риси національної психіки, які оприявлено в сюжеті, персонажах чи конкретних неперсоніфікованих образах творів. Свідому сферу буття (Его) представлено через основні маркери й тригери, які формують концептосферу національного архетипного поля. Такими є обраність як предмет гордості й водночас компенсаторний механізм, затаєна невротичність, яка тісно переплетена з концептом мовчання, та посилена антиципація (і супровідна напруга) внаслідок постійної готовності до катастрофи. Охарактеризовано національну Тінь у художньому світі Марії Матіос, яка є результатом розщеплення психічних проявів на дозволені та заборонені. Саме вона генерує жорстокість у романах письменниці, викликану зміщенням локусу контролю. Цим у прозі Марії Матіос окреслюються постколоніальні мотиви, які художньо ілюструють комплекс беззахисності, породжений руйнуванням принципів приватної власності. Помітний вияв цього спостережено в специфічній конфігурації Роду, де домінантну роль здобуває Велика Матір, утілення якої лишаються прив’язаними до землі й здатними продовжувати життя, поки чоловіки гинуть на чужих війнах або зазнають тортур і арештів, чим нівелюють присутність у спільноті архетипу Мудрого Старого та його інваріанту Великого Батька. Ця дисертація ілюструє високу продуктивність обраної методології для глибшого розуміння творчості Марії Матіос та інших письменників сучасності. Теоретичні принципи та практичні здобутки можуть бути використані в психологоспрямованих літературознавчих дослідженнях.