eCUSUIR - Electronic Central Ukrainian State University Institutional RepositoryВітаємо на сторінках інституційного репозитарію (архіву) наукових публікацій Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка. Електронний архів містить у відкритому доступі публікації викладачів та співробітників університету, матеріали доповідей та конференцій, навчально-методичні книги та інші видання ЦДУ ім. В. Винниченка. Про eCUSUIRПолітики eCUSUIR Інструкція з реєстрації ISSN 2518-1289 |
Нові надходження
Робітничо-селянські театри України в реалізації більшовицької політики на селі у 1929 та 1930 роках (за матеріалами журналу "Сільський театр")
(2024) Грінченко, Віктор Григорович
(ua) У статті висвітлюються та аналізуються різнопланові матеріали із мистецького громадсько-політичного журналу «Сільський театр» (друкованого органу Харківського міського відділу мистецтв управління політосвіти УСРР), в яких прямо чи опосередковано відображена участь пересувних робітничо-селянських театрів України в реалізації більшовицької політики на селі у 1929 та 1930 роках. Зроблені висновки, що в
зазначений період робітничо-селянські театри, поряд із сценічними постановками популярних на той час п’єс, досить широко практикували так звані малі театральні форми: невеликі п’єси-агітки, інсценізації, «живі газети», частівки тощо. Робсельтеатри демонстрували стійку тенденцію щодо оновлення свого репертуару. Вилучалися «старі» постановки та відбувався перехід переважно на п’єси з «революційним» змістом, що демонстрували виразне класове спрямування та відображали в художній формі найважливіші питання «сучасного моменту». У діяльності робітничо-селянських театрів України ще активніше продовжували відбуватися організаційні зміни, спрямовані на заміну старих професійних акторів на молоді «чисто класові» кадри із числа здібних драмгуртківців. Вимоги, які висувалися до робітничо-селянських театрів, явно звужували сценічний аспект їхньої діяльності та зобов’язували приділяти велику увагу політпросвітній роботі. Працівники театрів мали бути готовими відповісти практично на всі актуальні питання своєї аудиторії, пов’язані з радянськими перетвореннями в
тогочасному селі. Пересувні робсельтеатри повинні були фактично перетворюватися в агітмистецькі бази та брати активну участь в різних кампаніях, які відбувалися в рамках більшовицької політики на селі: хлібозаготівля, посівна кампанія, колективізація, розкуркулювання та ін. Для селянства, яке дотримувалося «класово правильної» лінії, робсельтеатри могли практикувати деякі заохочення: безкоштовні концерти, знижку на
квитки своїх вистав тощо.
Романченко як дослідник болгарського періоду життя й діяльності Михайла Драгоманова
(Видав. дім "Гельветика", 2024) Грінченко, Віктор Григорович
(ua) У статті розглядається внесок українського літературознавця Івана Савича Романченка (1894–1977) у дослідження софійського періоду в біографії видатного українського вченого, громадського та політичного діяча Михайла Петровича Драгоманова. Дотепер відповідний аспект досліджень І. С. Романченка найбільш повно знайшов своє відображення в монографії Антоніни Якімової «Болгарський період життя професора Михайла Драгоманова». Беручи до уваги наведені в цій монографії факти й висновки, автор статті мав на меті додати деякі нові матеріали для більш повного розкриття окресленої проблематики. Наголошено та доповнено факти про відповідні творчі контакти І. С. Романченка з болгарськими вченими Симеоном Русакієвим, Михаїлом Арнаудовим, Петком Атанасовим, Крумкою Шаровою, а також з українським скульптором в еміграції (у Болгарії) Михайлом Паращуком. Акцентовано на безпосередньому внеску І. С. Романченка в дослідження болгарського періоду життя і діяльності М. П. Драгоманова, який знайшов своє відображення в науковому процесі 1950–1970-х років. Висвітлено ключові ідеї його статті «Михайло Драгоманов у Болгарії» (1958), деякі характерні оцінки тогочасними науковцями третього розділу монографії Давида Заславського та Івана Романченка «Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність» (1964), який присвячено болгарському етапу його біографії та ін. Більш ґрунтовно висвітлено й доповнено ексклюзивними фотографіями матеріали про перебування І. С. Романченка (на запрошення Софійського університету) в Болгарії наприкінці 1971 року. Програма його візиту сприяла активізації українсько-болгарських зв’язків у сфері драгоманознавства. Зроблено висновок, що І. С. Романченко став одним із перших українських радянських науковців, який почав ґрунтовно досліджувати болгарський період життя та діяльності М. П. Драгоманова. Зауважено, що на вивчення ним цього аспекту драгоманознавства, як і взагалі всієї спадщини Драгоманова, безумовно впливав ідеологічний чинник, необхідність узгодження з канонами радянського суспільствознавства. Але оприлюднення та аналіз ним для тодішніх читачів в УРСР і поза нею нових джерел, маловідомих сюжетів з життя та творчості М. П. Драгоманова мали для свого часу досить вагоме значення і нині становлять науковий інтерес.
(en) The article examines the contribution of the Ukrainian literary critic Ivan Savych Romanchenko (1894–1977) to the study of the Sofia period in the biography of the prominent Ukrainian scientist, public and political figure Mykhailo Petrovych Drahomanov. To date, this aspect of I. S. Romanchenko’s research has been most fully reflected in Antonina Yakimova’s monograph “The Bulgarian Period in the Life of Professor Mykhailo Drahomanov”. Taking into account the facts and conclusions presented in this monograph, the author of the article intended to add some new materials for a more comprehensive disclosure of the outlined issues. The facts about the relevant creative contacts of I. S. Romanchenko with Bulgarian scientists Simeon Rusakiev, Mikhail Arnaudov, Petko Atanasov, Krumka Sharova, as well as with the Ukrainian sculptor in exile (in Bulgaria) Mykhailo Paraschuk, are emphasized and supplemented. The direct contribution of I. S. Romanchenko to the study of the Bulgarian period in the life and activity of M. P. Drahomanov, which was reflected in the scientific process of the 1950s–1970s, is emphasized. The key ideas of his article “Mykhailo Drahomanov in Bulgaria” (1958) are highlighted, as well as some characteristic evaluations by contemporary scientists of the third chapter of David Zaslavskyi and Ivan Romanchenko’s monograph “Mykhailo Drahomanov. Life and Literary Research Activity” (1964), which is dedicated to the Bulgarian stage of his biography, etc. The materials about the stay of I. S. Romanchenko (at the invitation of Sofia University) in Bulgaria at the end of 1971 are covered more thoroughly and supplemented with exclusive photographs. The program of his visit contributed to the intensification of Ukrainian-Bulgarian relations in the field of Drahomanov studies. It was concluded that I. S. Romanchenko became one of the first Ukrainian Soviet scientists to thoroughly research the Bulgarian period in life and activity of M. P. Drahomanov. It was noted that his study of this aspect of Drahomanov studies, as well as the entire Drahomanov’s legacy, was definitely influenced by the ideological factor, the need to comply with the canons of Soviet social science. However, his publication and analysis of new sources, less known stories from the life and work of M. P. Drahomanov for readers of the time in the Ukrainian SSR and beyond had quite a significant impact for their time and are of scientific interest today.
Мікроісторія в системі «нової історичної науки» історія, теорія та історіографічна практика
(Видав. дім "Гельветика", 2024) Ковальков, Олександр Леонідович
(ua) У статті окреслено місце мікроісторії в системі «нової історичної науки», головні етапи її становлення і місце в сучасному історіографічному процесі, теоретичні та методологічні принципи мікроісторичних студій та їхній дослідницький потенціал. З’ясовано, що зусиллями визнаних італійських (К. Гінзбург, Дж. Леві, М. Грібауді), французьких (Ж. Дюбі, Ж. Ревель), американських (Н. Земон Девіс) та інших учених мікроісторія спростувала поширені ще в 1970-х рр. характеристики щодо себе як «дріб’язкової» чи «нижчої» історії. Мікроісторія постала на противагу «традиційній» соціальній історії як варіант «історії знизу». Своїм предметом дослідження вона визначила історію «пересічної людини» або малих соціальних груп (родина, громада тощо), чий історичний, культурний, психологічний досвід використовується для пояснення більш широких історичних та соціальних процесів. Попри те, що мікроісторія пройшла тривалий шлях, вона не виробила чітких теоретичних чи методологічних принципів, залишаючись передусім історіографічною практикою, часто експериментальною і міждисциплінарною. Змістом цієї практики є зменшення масштабу погляду на історичний факт чи явище шляхом мікроскопічного аналізу та інтенсивного вивчення джерел. При цьому набір методів та дослідницьких прийомів, яким послуговується мікроісторія, залежить від конкретного предмету вивчення. «Мікроісторики» легко поєднують науковий інструментарій усталених історіографічних теорій і практик та методи інших, навіть не пов’язаних з історією, наук, а сама мікроісторія часто «співпрацює» з фольклористикою, етнологією, історичною і культурною антропологією, біографістикою, історією повсякденності, соціальною психологією, локальною і регіональною історією та іншими варіантами «історії знизу». Такий методологічний плюралізм мікроісторії залишає вченому широке поле для творчого пошуку, проте часто стає приводом для критики і звинувачень у відході від «професійних стандартів» історика. Попри це, мікроісторія є самобутньою складовою частиною «нової історичної науки», а завдяки значному дослідницькому потенціалу посідає вагоме місце в сучасному історіографічному процесі.
(en) The article outlines the place of microhistory in the system of the “new history”, the main stages of its formation and its place in the modern historiographical process, theoretical and methodological principles of microhistorical research and its research potential. It has been found that through the efforts of renowned Italian (K. Ginsburg, J. Levі, M. Gribaudi), French (J. Duby, J. Revel), American (N. Zemon Davis) and other scholars, microhistory has refuted the characterisation of itself as “petty” or “inferior” history, which was widespread in the 1970s. Microhistory has emerged as a variant of “history from below” in contrast to “traditional” social history. It defined the history of the “ordinary person” or small social groups (family, community, etc.), whose historical, cultural, and psychological experience is used to explain broader historical and social processes, as its research subject. Despite the fact that microhistory has been developing for a long time, it has not developed clearly defined theoretical or methodological principles, remaining primarily a historiographical practice, often experimental and interdisciplinary. The essence of this practice is to reduce the scale of the view of a historical fact or phenomenon through microscopic analysis and intensive study of historical sources. At the same time, the set of methods and research techniques used in microhistory depends on the specific research subject. “Microhistorians” easily combine the scientific tools of established historiographical theories and practices with the methods of other sciences, even those not related to history, and microhistory itself often “cooperates”
with folklore studies, ethnology, historical and cultural anthropology, biography, history of everyday life, social psychology, local and regional history, and other variants of “history from below”. This methodological pluralism of microhistory leaves the researcher a wide field for creative search, but often becomes a pretext for criticism and accusations of deviating from the “professional standards” of a historian. Nevertheless, microhistory is an original component of the “new historical science”, and due to its significant research potential, it occupies a significant place in the modern historiographical process.
Методична система навчання математичних методів фізики у педагогічних університетах
(2016) Подопригора, Наталія Володимирівна
Методична система навчання математичних методів фізики у педагогічних університетах
(2016) Подопригора, Наталія Володимирівна